Ще вчора тут було усе знайоме,
Ще вчора ми верталися додому.
Ще вчора навіть те, що так вагоме
Нам здається, не потрібне вже нікому.
Ще вчора ми дивилися на хмари,
Ще вчора в небі там пташки літали,
Ще вчора діток міцно обіймали,
Ще вчора всі в коханні потопали.
Ще вчора ми могли ось так сказати,
Ще вчора не усе могли прощати.
Ще вчора, нам здавалось. щось даремно,
Ще вчора… а сьогодні всюди темно.
Сьогодні – не вертаємось додому,
Сьогодні – ну або 100 літ потому…
Сьогодні – так мінливо, неспокійно,
Сьогодні – так не буде вже постійно…
Ми зможем цю навалу подолати,
Ми вмієм дуже щиро пробачати.
Щоб завтра було в кожного сьогодні
Ми вірим – закінчаться дні холодні!

Село моє, неначе рай,
Ось там колись шумів зелений гай,
Русалки біля озера жили, сміялись, танцювали,
До смерті людину, подейкують, залоскотали.

А там, де колоситься золота пшениця
І тамує спрагу холодна вода із криниці,
Де сонце ввечері заходить за небокрай, —
Там пісня солов’їна рідного села лунає…

У полі, де маки цвітуть яскраво-червоні,
На пасовищах пасуться воронії коні,
Там воля гуляє, мавки співають,
Спекотне літо вони прославляють.

Було колись — село губилося в піснях,
Тепер квітне лише в моїх словах.
Було колись — співали вечорами
Дівчата з парубками…

Минулося. Зостався спомин.
І слави невеликого села відгомін.
За музику тепер жива природа,
Що співає оду незайманій свободі…

Не полишай все у минулому:
палкі цілунки й ніжні дотики;
якщо від них літати хочеться, якщо вони тобі – наркотики.
Якщо в душі смутки і розпачі –
вдихни по-новому свій світ,
розправивши широко плечі,
змахнувши крилами – в політ.
Та не зрікайся тихих роздумів
про неминучість майбуття.
У теплу літню сутінкову
ніч починається життя.

2018 р.

Меланхолійна осінь візьме свій мольберт
І золотими барвами заповнить простір,
Залишить після себе на десерт
Заплутані думки й холодну постіль.
Давні образи, зради і тривога —
Все вирина зі спогадів свавільно.
У кожного своя складна дорога,
Хтось раб минулого, а хтось від нього вільний.
У кожного свої є болі й муки:
Когось з середини все точить підлий рак,
Хто зраду пережив, а хто розлуку.
Все ж кожен з нас, по суті, неборак.
А в осені є свій простий закон,
Є істина, яку важливо знати:
Щасливий той, хто на світі не сам-один,
Щасливий той, хто має кого обійняти.

Жовтень, 2021

А знаєш, так буває:
Думки у голові кричать,
Серце з грудей вилітає,
Губи німіють і мовчать.
А знаєш, іноді трапляється:
Очі в очі,
у них печаль.
В минулому залишились дівочі
Страждання від кохання, їх не жаль.
Колись були прогулянки нічні,
Розмови про буденне і високе.
Глибокою зимою, в січні,
Коротка сукня і рожеві щоки.
Залишились позаду давні друзі,
Всі розійшлися різними шляхами.
А час летить, немов по злітній смузі,
Із нашими чеснотами й гріхами.

Серпень, 2021

Життя помчало потягом крізь час й епохи,
А я немов в останній стрибнула вагон.
Тривога у душі здійнялась переполохом:
А що як сплю я, а що як все це сон?
І я прокинусь в затишній малій оселі,
Помчу в долину, щоб зібрати трави.
Здалеку усміхнуться діброви й скелі.
Щоб не втрачати часу, візьмусь до справи:
Зберу в букет звіробій, плакун-траву і м’яту,
Та віднесу додому, щоб зробити зілля.
Допомагаю людям, не беручи оплати.
Бог відплатить сповна за добре діло.
Вогонь в печі горить. Запах полину вдихаю,—
Від злої сили дім мій захищає.
Із трав духмяних заварю собі я чаю.
Нехай ця мить ще трохи протриває!
Утім зненацька в реальність повертає
Гудіння поїзда, зупинка на вокзалі.
Чи ще своє життя в минулому згадаю,
Яке зворотним потягом віддаляється дедалі?
29.02.2024