Повіяв вітер знов і знов,
Зімкнулися враз вії,
В житті чиємусь ще любов,
В моєму ж — лише мрії.
Прості, наївні, може й ні,
Як збоку подивитись,
Але для мене вже складні,
Приходиться журитись.
А часу мало, днів моїх,
Спішити б, не губитись,
І спити чашу до країв,
І Богу помолитись.
Повіяв вітер вслід думкам,
Заглянув уже в очі,
А там лиш сум, сльоза гірка,
Що викотитись хоче.
07.04.2026.
Ганна Зубко
Закриваючи очі, я бачу війну —
Не примару, а вибухів грім.
Вона дихає поруч, ламає, гримить
І заходить без стуку в мій дім.
Закриваючи очі, доноситься крик —
Той, що в серці застряг назавжди.
Він не має ні мови, ні віку, ні слів —
Лише біль, що не знає межі.
Закриваючи очі, я бачу вогонь —
Не зі свічки, не з мирних вогнів.
То палають будинки, мрії, сни і життя,
Наших любих дочок і синів.
Закриваючи очі, я хочу втекти
У світи, де не чути сирен.
Та війна повертає — не можу піти,
І лишає свій слід серед тем.
Закриваючи очі… та марно — вона
Все одно залишається тут.
І тоді я відкрию їх, щоб не мовчать,
Щоб тримати життя на плаву.
Бо допоки ми дихаєм — світ ще стоїть,
Попри морок, руїни і страх.
І хоч зараз він нищиться, гасне й горить —
Ми утримаєм світ на плечах.
28 березня 2026 р.
Люди блукають все щастя шукають,
Де мрії вмирають, не встигнувши жить.
В погоні за тим, що із часом згасає,
Вони забувають як серцем любить.
Порожні слова і обличчя в завісі,
Де сміх загубився у гуркоті справ.
І кожен неначе бреде по пустелі,
Шукає оазис, примарний той рай.
В гонитві за щастям не бачать нещастя
Коли вже не бачиться світло в очах.
І навіть на сонці якась прохолода,
Бо темрява виросла в їхніх серцях.
Люди шукають щастя повсюди,
Але ж воно поруч, в простіших речах.
У сміхові друга, у теплому слові,
В дитячих обіймах, у рідних руках.
Ми часто втрачаєм себе у тривозі,
В гонитві за часом,у марних ділах.
Та варто спинитись, вдихнути повітря
І радість відчути в малих чудесах.
Нехай у серцях розквітає надія,
Взаємопідтримка хай стане ключем .
Бо щастя не в тому щоб мати мільярди,
А вміти ділитись теплом день у день.
Підкрадається
кішкою ніч навшпиньках.
Відчувається
холод опалих крижин.
Тріснув десь
лід образ (ледь чутно)
вже забутих дитячих мрій.
Під повіками сни мандрують –
засинає вечірня пора.
Не цікавить і вже не турбує
круговерті щоденної метушня.
Добраніч.
2025 р. ©Ірина Вірна
Загубився мій світ у минулоріччі,
у різнотрав’ї мрійних сподівань.
Хтось шукав виправдання одвічно.
Хтось так прагнув прощення й страждань.
Мінливо життя протікає.
Вже звично.
Що чекати від нього?
Зізнань…
Загубився мій світ у минулоріччі.
І сьогодні не треба
від згублених мрій
виправдань.
15.02.2025 ©Ірина Вірна
Як часто змінюємось ми
У своїх мріях-сподіваннях?
Чекаємо на зміни ті,
занурюючись у страждання?
Як я змінилась за цей рік?
І як думки мої крилаті
Злітали часто з-під повік
пекучими іскринами багаття?
Так, час спливає.
Надії відлітають
у височінь, у далечінь…
Душа чекає.
Іноді страждає
від втрачених і нездійснених мрій.
23.05.23 ©Ірина Вірна
Прошу
Не кажи що все то зрада
Не кричи так гучно “мама”
В слухавку свою
Переглянуті спогади
Не дають жодних плодів
Закликаю знищити їх
Щоб ніхто не вцілів
Мрії серед ночі
Не побачать твої очі
Тіло непорушність дратує
Абстрагуйся від мене
Ляж у воду
Втопи поруч мрії, старі міркування
Спогади
Від яких більше немає бажання
Озираючись назад
У низ
Попихаючи слабкістю
Таке буває
Я – та, хто тебе так добре знає
І раз ти людина звичайна
Мислиш, дивлячись у крапку одну
Забувай мене скільки хочеш, мамо
Мені то байдуже
Я все прийму
Головне не уникай найголовніше право
Що залишає на ногах тебе:
Прямуй за тим, що за руку веде
І якої б не зазнала біди
Прошу
Не вимикай себе
Вечірній Лондон, тиша й дим,
Ліхтарі плетуть казкову павутину,
Туман вповзає килимом густим,
В обіймах ночі вулиці спочинуть.
Вона іде, боса й легка,
У білому, мов сяйво над водою,
В руці вино, червоне, як ріка,
І погляд мрій, захований за тьмою.
Її сліди ховає ніч густа,
Туман шепоче їй про давні мрії,
А місяць стежить з висоти мовчазно,
Як в темінь знов зникають чари дії.
Життя життя роки минають
У душах вогнища палають
У вирій мрії відлітають
Чорти чортами поганяють
Та вперто люди в життя грають
Життя на біс не проживемо
Завжди чогось чи когось ждемо
Життя реальність а не демо
Життя життя у ньому суть
Одні приходять інші йдуть
Одні над іншими панують
Ті змарнували ті цінують
Життя життя важкі уроки
В житті відміряно нам роки
Життя то святість і пороки
І так живем на зло вітрам
Хтось любить дім хтось любить храм
Роки шалено проминають
У вирій мрії відлітають
У душах вогнища палають
Чорти чортами поганяють…
Я б хотіла з чистого листа
Розпочати все життя з початку.
Щоб проблеми,мов з гуся вода
І щоб стали справи всі в порядку.
Я б хотіла снігом замести,
І сховати всі свої образи.
Щоб весною щастям зацвісти,
Й сяяти яскраво наче стрази.
Я б впіймала думку цю за хвіст,
І сховала б в пазуху проворно,
Написала б у майбутнє лист,
Й надіслала б сама собі гордо.
Я б жила життя останнім днем,
І не гаяла б на жалість ні хвилини.
Щоб з душі осіннім все дощем
Змили тихі,теплі,ніжні зливи.
Я б літала в мріях, я б жила.
Я б крутилася у танку кохання,
Я б змінила все,якби могла,
І сказала б всі слова прощання.
Я б тримала серце під замком,
Щоби болі у житті не знати,
І прощала б всі разом,гуртом
Як ніхто не вмів в світі прощати.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
