Трава суха і очерет сухий,
Немає паростків, ще рано,
Немає хвилі, лід крихкий,
Без щебету світанок.

Змінився берег, дуже порідів,
Рука людини
на́щось постаралась,
З алей він, лавок, ліхтарів,
І мало справжнього зосталось.

Все ж по землі приємніше іти,
Брести травою,
до кущів торкатись,
І поряд хвилі… Де таке знайти?
Куди тепер піти мені, податись?

Хоч березень
вже ластиться теплом,
Сережки вільхи
просяться в долоні —
Вода під льодом, під мостом,
Без хвиль, в неволі.

07.03.2026.
Г. Зубко

мовчання гірко за слова зобразить більше
шепочуть пусті звуки: "кинь вагання"
сон відберуть нічний даремні сподівання
на наш світ з мрій, де зорі яскравіші

в житті вони – прості знайомі знову –
їх душі міцно сплетені по долі
без нього їй нестерпно в цій неволі –
остання в думках тьохкає розмова

їй сил не стане вкотре довіряти
впустити в серце бракувало міці
на жаль, вона осягне в свому віці
"людське кохання годі й уявляти"

В твоїх обіймах знову я
шукаю пристрасті земної.
Від хвилювання калатають руки
і сердце проситься на волю.
В твоїх обіймах знову я
шукаю ту любов між нами.
І навертається сльоза бо
відпустили ми любов на волю.
Нехай шукає вона іншу долю.
Два спустошені сердця брели,
немов в неволі пустоти.