У пам’яті знову відкрито кватирку,
І протяг приносить духмяність дощів.
Минуле заходить — несміло і тихо,
Надіслане мозком з далеких часів.

Там сонце інакше — м’яке і медове,
І трави торкаються голих колін.
Там кожне забуте, розірване слово —
Прозорий, сріблястий, лункий передзвін.

Прийшла вона тишком— мов тронута рана:
• Смак яблук рум’яних у літнім садку;
• Сон теплий, що ніч навіває весняна;
• Сліди босих ніг, що не знають біду.

Гортаємо дні, як зачитану книгу,
Де вкладені квіти поміж сторінок.
І серце відчує ту лагідну кригу,
Де подих минулого — свіжий ковток.

Не сум за речами, і навіть не втома,
Це туга за тим, ким колись ми були.
Коли кожна стежка вела нас додому,
А мрії у небо без страху несли.

03 травня 2026 р.

Іде тихо дощ,
І вітер дерева хитає,
У спогади я,
В думках поринаю,
Як добре в дитинстві,
Колись нам жилося,
Що зараз вже зась…
В дитинстві моглося,
По деревах, як мавпи,
Усі ми літали,
Всі сукні розірвані,
Бо вершини брали,
І мама, звичайно,
Сварила й кричала.
По будяках босоніж,
Розбиті коліна,
І всі без смартфонів,
Кожна дитина,
У річці плескались,
З ранку і до ночі,
Ніхто не хворів,
У всіх щасливі очі,
А ще літньої пори,
Ми пасли гусей і корови,
На поле колгоспне,
По горох ходили,
А звідти стрімголов втікали,
Взуття загубили,
Але це не страшно,
Нас не впіймали,
Це було головне, згадую,
І досі сміх огортає мене,
Хліб з цукром й водою,
Нашвидкоруч смакували,
Але наші теперішні діти,
Такого вже не знали,
Таке влітку дитинство,
Було в нас прекрасне,
Що день нові забави,
Нові знання і глибини,
І море нам було,
Всім тоді по коліна.
Канікули літні,
Так швидко минали,
І все, що могли ми,
Від дитинства брали,
Дитинство минуло,
І юність пройшла,
У спогадах літо,
Дитинства найкраща пора.

20.07.2021
Віра Дукач