Що ж бачиш ти у зеркало своєму,
Як подумки летять кудись у вись?
Стоїть там ангел або демон,
І хто з них каже «озирнись»?

Що бачиш ти заплющуючи очі,
Горнувшись до тепла чужих обійм?
Які сни вітають у по думках ночі?
Чий образ кошмаром прийде нічним?

Й прокинувшись холодним потом,
Чи жаль тебе стискає у грудях?
Чи ще пісні сумні линуть у ноти,
Ти підспівуєш шепотом в вустах?

І хоч давно мені байдуже,
Як спиш ти міцно по ночам,
Та час від часу твоя душа
Мурахи пустить по плечам.

І я залякана до болю,
Відсіпнусь ніби від вогню.
Давно я вийшла з твого бою,
Та ще я не скинула броню.

Мені без тебе добре стало,
А думала що впаде світ.
Мене твоя пітьма зламала,
Мене струсили мов той цвіт.

Я не жаліти тебе хочу,
Знаю, що ще болить тобі.
Та як твої безсонні ночі,
Мене ще крутять, крутять в голові…

і до самотності любов твоя набута
від одинокості колись втікав невпинно
в твоїх думках – хвилини щастя незабутні
у ностальгії вирій з головой поринув

тобі сьогодні тепло наодинці –
ще вчора холод пробирав в квартирі
зустріти нікому тебе з роботи на зупинці
в обійми міцного кохання пригорнути вірні

і не бреши собі щоднини в мокрі очі
що ти навчився жити сам на сам
зізнайся в щирі миті, в довгі ночі
в жазі пробити сто самотніх брам

***
Я запрошую знову
липневу любов
До трояндових чарів
альтанки.
До солодкої млості
зелених дібров.
В буйні ночі,
знеможені ранки.
Через люті морози,
холодні сніги
Я вітрами листи надсилаю:
“Повернися, кохана,
в мій сум навкруги!
Догораю без тебе! Вмираю.”
Ось гадав : “Обігріюсь минулим своїм!”
Та сьогодні минуле минуло.
Не врятує
з магнолії білої дим
Те, що я загубив, ти забула
Десь там біля колій …
Посеред перону…
В липневій задусі вагона.

Дмитра Атасова (Урус)