Мій ранок коштує дорого.
Не в грошах — у зусиллях над прірвою сну.
Коли о сьомій місто ще дихає волого,
я вже затягую вузол, починаю свою війну.

П’ятнадцять годин — від світанку до глухої ночі.
Це не зміна — це виривання шматків життя.
Коли від втоми печуть і сльозяться очі,
а в голові — рахунки, цифри й тиша без ім’я.

Хтось скаже: «Пиши про високе, про зорі, про вічне».
А я пишу про мозолі й каву, холодну, як лід.
Про те, як тримати обличчя, коли все всередині тріщить,
і все ж залишати по собі не втому — а чіткий, упевнений слід.

Ціна мого ранку — це вечір без сімейної тиші.
Це донька, що спить, поки батько іще «на щиті».
Та я плачу цю ціну, щоб бути над власною долею,
а не гнутись під нею, як трави сухі й пусті.

І коли о десятій я впускаю ключ у замкову щілину,
я знаю: цей день не минув — я його підкорив.
Я викупив право лишатися вірним і доньці, і дружині,
і тому Солов’ю всередині, що ще не згорів.

І не згорить.
Бо я сильніший, ніж думаю про себе сам.
Бо маю заради чого стояти.
І заради чого не ламатись — ніколи.