Будуєш паркани з чужих сподівань,
Нитки обриваєш, скидаєш окови.
Крізь тисячі штучних, гучних виправдань
Крокуєш один ти, та губиш основи.

Здається, що виграв: свобода і рух,
Позаду лишаєш мости обгорілі.
У зраді ламається сила та дух,
І далі — чи витримають власні цілі?

Бо кожне «прощай», що було як обман,
Вертається тінню у сни і мовчання.
І зрада в тобі — це не просто туман,
А вибір, що має холодне зізнання.

Ти думав — лишаєш позаду когось,
Але загубив своє вірне світило.
І спокою в цьому уже не знайшлось:
Ти зрадив — і маєш нове вже мірило.

А світ не зламався від кроку твого,
В тобі залишилася гіркість провини.
І спокій відходить — як легке крило,
Ти на самоті п’єш настій із полину.

22 квітня 2026 р.