Німе над нами висне небо,
Розлита висінь молоком.
І вже нічого нам не треба,
Лиш б'є суворий метроном.
Марніють душі в цій чекальні,
Чорніє вицвіле вікно.
Стоять в юрбі, німий, фатальній,
І дід, і син — усім одно.
Гуде перон, ідуть вагони,
І кожен тисне свій квиток.
Та страж суворий край кордону
Спиняє вільний їхній крок.
Всихають люди на вокзалі,
А поруч — вічність і тепло.
І крізь провалля в сірій залі
Пливе хмаринок молоко.
Там в морі плавають дельфіни,
Зернистий ліс — немов кришталь.
А в небі голуби-перлини
Летять крізь молоко у даль.
Там сива річка світанкова
У лоно моря відплива.
І кожна мить — не випадкова,
Усе для щастя і тепла.
Лиш крок один у ті оселі,
Одне вагання, ледве рух!
Та ми застрягли, мов у скелі,
Серед змарнілих власних скрух.
