Завмерли звуки. Глухо за стіною.
І серце — ніби згусток крижаний.
Я йду на дно, затиснутий луною,
Самотність точить мій спокій німий.
Немає снів. Лиш вибілена стеля.
І навіть біль — скляний і невагомий.
Мовчання — наче випалена скеля,
Де кожен подих — зайвий і знайомий.
Я сам стаю частиною стіни,
Де вицвів дух останнього двобою.
Немає більше правди чи вини…
Самотність, я лишаюся з тобою.
Століття війни і загублених дум,
Так стільки життів у безодню майнуло…
А світ на колінах ховає свій сум,
Бо кров від землі уже неба сягнула.
Ховаються зорі за димом густим,
І стогне земля від заліза і болю.
Усе, що здавалося вічним, святим —
Лиш ставка у грі за чужу дику волю.
Та небо вбере цю червону росу,
І викує з неї незламну твердиню.
Ми винесем мовчки крізь пекла грозу,
Щоб правда розбила криваву гординю.
Тут сморід в’ївся у метал.
Тут маска зовсім не рятує.
Тут трупний запах у кістках,
І чад у просторі лютує…
Тут скам’яніла голова.
Тут тільки думка про спасіння.
Тут відчай змінює життя —
І кожен подих — як везіння.
І знову вщент розтрощені мости.
І світ тремтить у лихоманці жаху.
Біля корит нажерлися кати,
А люд повзе канавами на плаху.
Мовчання — це не мудрість, а полон.
Страждання — не спасіння і не крила.
Крізь зуби виплюнь цей німий прокльон,
Аби іржа твій дух не надломила.
Тебе, як всіх, розтопчуть — час прийде,
У згоді страху, зради й каяття.
Вороння зграя в лісі загуде,
І в чорний глей ввіб’є твоє життя.
А світ розсудить — він до цього звик,
Застигне у байдужій сліпоті.
І «друг», від тебе відвернувши лик,
За срібняки розіпне на хресті.
За що ж їй на вік ще такий молодий –
у долі знайшлося сліпого завзяття?
у відчаї й горі кривавих подій
втопити її молоденьке багаття.
Народжена в променях слави дідів –
в багрянім і світлім прадавнім промінні,
та змалечку, з ранніх і юних років
сивіє епоха на цім поколінні.
На чорнім ріллі цих родючих ланів,
що кров’ю до краплі сьогодні омиті,
лягли, як один, всі найкращі з синів
за пам’ять про мамине світло у світі.
І нині одвічна трива боротьба –
гуде поневолена, стомлена сталь.
Вкарбовує пам’ять нові імена
дітей, що втонули у крові, на жаль.
stop wars
Вітальне — прощай,
І прощальне — привіт.
Ковтаємо мовчки
Свій вистиглий чай.
Спина до спини,
Обличчям в стіну.
Ми ділимо вдвох
Чужі імена.
У ліжку одному
Знаходимо двох,
Де ковдра чужа
Зігріває.
Прощальне — привіт.
Вітальне — прощай.
Та звичка за горло
Тримає…
У колеому русі, краплина життя.
У кожнім його міліметрі…
Що робить його найдивнішм – життя?
Невпинна дорога до смерті…
Ловлю твій мотив, затираючи фарби,
шукаю у лініях відблиск весни.
Твій погляд шалений — мов яблуні в саду,
налиті промінням, багряні й рясні.
Їх посмак терпкий, що аж вилиці зводить,
аж кров замовкає, аж очі пусті…
Та радості більше у світі немає —
лишень смакувати ці соки густі…
І я обіймаю тебе крізь проміння,
тобі я дарую пісенний мотив.
І радо по світу пройде голосіння,
як вперто та ніжно тебе я любив.
Тобі дарував це проміння багряне
і вічність незламної неньки-весни.
Хай сиві морози гілля поламали —
та будьмо щасливі, хоч порізно ми…
Сірих стін сталевий цвіт,
віддзеркалля дня.
В світлих лініях твоїх —
всесвіту журба.
Колір ніжної роси
в розписі, де цвіль.
В рамки втиснулись луги,
на картині цій…
Час змиває кольори,
губиться мотив.
Хтось для нашої журби
вічність зупинив.
Я радий за всіх
І за долі чужі,
Та щастя кую
На своїм рубежі.
Я щасливий від того,
Що в небі — синиці,
Що вітер подув
І розлив простині.
Я щасливий від того,
Що сонце вздійнялось,
Що люди-добродії
В світі зостались.
Я щасливий, бо шлях мій —
Не стежка похила,
А горде «люблю»
І затяте «стою».
І кожна поразка —
Це теж моя сила,
Що гартує залізо
У чеснім бою.
Я щасливий, бо я —
У цім світі єдиний,
Бо мить — як та іскра,
А воля — як щит.
Я щасливий, бо щастя
Своїми руками
Кую на ковадлі,
Що зветься — мій світ.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
