Про життя Людина

Людина

Ось душа моя,
Морями, океанами відкрита,
У небо дивиться
Блакитно-сірими очима.

Спокійною, мов дзеркало, лежить
Поверх води.
Там, де лиш безодня,
Бувають бурі,
І хвилі б’ють об берег
В німій зажурі,
Коли вона болить.

Коли нерівним ритмом серце,
Жене гарячу чорну кров,
Коли здіймає велетнів залізних,
На гребнях темної води,
І спочивати кличе їх,
Униз, на дно…

Їй байдуже.
Їй все одно.
Живим залишити цей світ не зміг ніхто.
І їй немає діла часом,
Що там, в безодні та на глибині,
Під товщею, шаленим натиском води,
Роздавить все,
До дна притисне,
І мулом занесе сліди,
Та й поховає назавжди,
Глуха до крику, скільки не кричи.

А потім знову заспокоїться,
І буде, дивитись в небо,
Тими дитячими,
Блакитно-сірими очима…

2026 рік

Філософські Зерно…

Зерно…

Пшеничний хміль і небо золоте,
Сліпучий день розлито над ланами.
А серце б'ється, стиснуте, пусте –
Між гноєм ран і свіжими бинтами.

Сліпа планета котить мертву путь,
Впиваючись кривавими жнивами.
Нам дано все. Ми осягнули суть.
Та вічний Каїн досі поміж нами.

Чуби схилились в скошені хліби,
Завіяло вселенською зимою.
Наш цвіт зійде з насіння і журби,
Щоб знов лягти під чорною косою.

Це – радість болю. Наш фатальний щем.
Життя росте із власної могили.
Ми вічність підпираємо плечем,
Щоб ці колосся знов заголосили.

Лірика Тихою втомою вечір

Тихою втомою вечір

Тихою втомою вечір,
Спокоєм прийде ніч,
Я руки відчую на плечах,
Ніжних обіймів твоїх.

Теплом розільʼється щастя,
Не дихай що б не злякать,
І вже непотрібне плаття,
Під ранок будеш шукать.

Блиском шалено зорі,
Бачать що й ми горим,
Солодким смаком любові,
Над світом пливем, летим.

Хай ніч не минає мила,
Мені не потрібен день,
Ти янгол, я бачив крила,
У світі скуднім своїм.

Хмельницький 2026 рік.

Філософські Гасова лампа

Гасова лампа

На межах єства, де конає учора,
І завтра повзе крізь судоми і сни,
Ця гасова лампа — і горда, й сувора —
Горить у завіях людської вини.

Пролилося світло в сліпі зоревії,
Крізь космос, що вичавив попіл і пил,
Щоб душі тримали нетлінні сувії
На зламі своїх перепалених крил.

Завіт — не чорнилом, а кров’ю заклятий,
У долю вшиває свій код ДНКа,
Щоб душі, любов’ю і болем розп’яті,
Тримали буття, де ця вічність гірка.

Філософські Жито

Жито

Чекати, молитись, кричати, дивитись,
Як небу від жаху кортить провалитись.
Як поле жовтяве спалахує — жито,
І попелом сонце у хмарах закрито.

Як вітер байдужий розносить багаття,
І світ догорає в німому завзятті.
Немов на долонях нічного ефіру
Вогонь пожирає і пам'ять, і віру.

Ми — іскри болючі у вимірі часу,
Піщинки, що тліють без сенсу і гласу.
Над нами — сузір'я, холодні, верховні,
А ми перед Вічністю — тіні безкровні.

Та там, де палали хрести і розп'яття,
Вогонь перетворює тлін на зачаття.
Чекати. Молитись. Крізь попіл пробитись,
Щоб вічним світанком у житі відбитись.

Філософські Екзистенція

Екзистенція

Серед гомону, свят і інерції,
Поміж тисяч фантомних облич,
В центрі кола — в німій екзистенції —
Ти куєш свою внутрішню ніч.

Де епохи впадають в ентропію,
Там, де час розсипається в прах,
Ти гартуєш кристальну утопію
На сталевих і гострих вітрах.

Твій дух витесав власну буденність
І розп’яв себе сам на межі.
Ти сховав неземну достеменність
У німій, вертикальній душі.

Хай довкола юрба метушиться,
Залишаючи попіл в роках.
Ти — бездонна космічна криниця,
Що тримає галактики в снах.

Філософські Координати

Координати

Мовчи. Залиш позаду всі слова,
Відкинь усі наймення та умови.
У тиші визріває вісь нова,
Де більше не потрібні жодні мови.

Спадає час, немов чужа вуаль,
І розпадається гнітюча схема.
Тут більше не працює вертикаль,
Ти сам тепер — і космос, і система.

Ти все шукав той вихід за межу,
Бажаючи потрапити назовні?
А тиша стерла лінію чужу,
Думки стають відточені й безмовні.

Зникає вимір. Стерта площина.
Розмито всі земні координати.
Лиш ти і ця бездонна глибина,
Яку тепер нікому не забрати.

Філософські “00:00”

“00:00”

Над річкою млосною, в темному трансі,
Під ковдрою неба, у вимірі снів,
Свічки електронні, в пульсуючім танці,
Пронизують вечір пунктиром вогнів.

Зливаються сфери: органіка й дані
Пульсують під шкірою світла й води.
І все, що лишилось у цім океані —
Це струм, що шукає космічні сліди.

Мов нерви ефіру, іскрять електрони,
Зшиваючи простір своїм волокном.
І дивиться вічність крізь штучні нейрони
На світ, оповитий неоновим сном.

Філософські СВІТЛО В МЕНІ

СВІТЛО В МЕНІ

Та що мені гордість,
та що мені плач?
Свого ж бо спокою
я раб-наглядач.

Та що мені вічність,
та що мені гнів?
Я серце від болю
сховать не зумів.

Та що мені радість,
та що мені втома?
Без тебе душею
розлізлась саркома.

Та що мені світло,
та що мені тінь?
Ступаю покірно
у мертву глибінь.

Та що мені відчай,
та що сотні слів?
У світлі твоєму
безмовно згорів…

Згорів, щоб збагнути
на самому дні:
ти — просто відлуння.
А світло — в мені.

Лірика Кохаю. У засланні.

Кохаю. У засланні.

Та якби я тебе не кохав —
Чи тримався б від тебе подалі?
Там, де обрій у попіл упав,
Де схрестилися зламані сталі.

Я іду, щоб тебе не спалити,
Бо в мені — тільки пекло і шквали.
Моя ніжність від того болить,
Що її мої ребра скували.

В моїх жилах — запечена ртуть,
Ти — мій спокій, п’янка глибина.
Я не смію твій світ перетнуть,
Бо я — буря, а ти — тишина.

А мій дотик — це чорний вогонь,
Він обвуглить твій ранок пречистий.
Я не смію торкатись долонь,
Щоб не збити твій шлях променистий.

Ти у світлі вечірніх вікон —
Мов кіно, що не має фіналу.
Я ховаю свій зірваний крик
Під броню із глухого металу.

Хай проміння цитринове ляже
На твоє безтурботне плече.
Все, що серце моє не розкаже, —
Тихим вітром крізь пальці втече.

Я лишаюся тінню в саду,
Де шепочуть про тебе каштани.
Я у власне чистилище йду,
Щоб твої не відкрилися рани.

Будь щаслива. Світися. Живи.
Не шукай мене в цьому світанні.
Серед міста, асфальту й трави —
Я кохаю тебе. У засланні.

ВІРШІ, ЦИТАТИ , ПУБЛІКАЦІЯ

Позначка: поезія