Мчить уперед між сотнями очей,
Рве час і простір, мов папір, невпинно,
По рейках днів, під перестук ночей,
Де кожна мить — як станція єдина.

Навколо сонця танець свій веде,
Кружляє — їй назад шляху немає.
А за вікном вагона час пливе,
У купе — сміх, а десь і плач лунає.

Їй шлях чумацький світить уночі,
А вранці сонце серце зігріває.
Ми — пасажири різні, не святі,
І кожен свій маршрут неясний має.

Гудок гуде під кроками людей,
Тримає наші сльози і провини,
І кожен слід — як сповідь без ідей,
Як тихий крик у серці України.

Прилипла, мов реп’ях, лиха війна —
П’є кров, немов вампір, життя смакує.
Земля в жаху, а у чужих руках
На неї зброя ядерна чатує.

І якщо руки кожного — це міст,
Який тримає потяг над провалом,
То світ ще має шанс піти у ріст —
І не загинути під ядерним завалом.

09 квітня 2026 р.

Потяг їде ту – ту – ту.
З неба зірку дістаю.
Спи малеча, засинай.
Люлі – мамо, заспівай.
Спи дитино, засинай.
Люлі ти, мій рай.
Буду колисати, буду і співати.
Буду сни твої оберігати.
Потяг їде ту – ту – ту.
Прокидайсь малеча,
я для тебе сонце дістаю.
Новий день тебе чекає,
Люлі покидає.

Я чую їде потяг вдаль.
І в ньому , хтось у мандри, подався.
А , хтось із тугою на сердці ,
в цей потяг увірвався.
А, в когось, від кохання сердце мліє.
Я, чую їде потяг вдаль.
І в кожного своя зупинка.