Я небо прошу — не віддай мого сина
у темряву ночі, у крик і вогонь.
Хай стане для нього дорога єдина —
дорога додому, до рідних долонь.

Я землю прошу — збережи його кроки,
від кулі укрий і розбитих доріг.
Нехай оминають тяжкі дні і роки,
де сина чекає незнаний поріг.

Я Бога прошу — ворогів спопелити,
коли серце матері рветься щодня.
Я хочу, щоб син мав можливість любити —
не дай цим словам стати тінню життя.

Я Бога прошу — цю любов збережи
у кожному диханні, в тиші ночей,
щоб навіть крізь втому і попіл війни
вона повертала додому людей.

У довгих ночах є і страх, і надія,
у кожній сльозі — нездоланний вогонь.
І тільки любов, що сильніша за мрію,
тримає цей світ материнських долонь.

25 квітня 2026 р.

Прошу я легкості, як дотик вітру,
що розплітає тишу між гілок.
Щоб день ішов неспішно, не в зневіру,
а просто в радість — тихий, теплий крок.

Щоб у руках трималась кава ранку —
маленьке сонце тихе і без слів.
І щоб душа, не знаючи обману,
ловила щастя в простоті хвилин.

Нехай сміється небо без причини,
і хмари пишуть казки на льоту.
А світ несе, як в першу мить людини —
в долонях теплих світло й доброту.

23 квітня 2026 р.

Знову осінь до серця беру,
Своїм зором усю обіймаю,
Поміж листя блукаю, ловлю,
Прохолодою тішусь, вдихаю.

Все про осінь, тепер і колись,
В іншу пору по неї зітхаю,
Усі хмелем, неначе, сплелись,
У її лиш гаї заглядаю.

В світ впустила зимова пора,
У осінню, надіюсь, покину,
Прошу в осені, поки жива,
Щоби листям вкривала могилу.

09.11.2024.
Ганна Зубко

Знову осінь до серця беру,
Своїм зором усю обіймаю,
Поміж листя блукаю, ловлю,
Прохолодою тішусь, вдихаю.

Все про осінь, тепер і колись,
В іншу пору по неї зітхаю,
Усі хмелем, неначе, сплелись,
А я з трепетом розплітаю.

В світ впустила зимова пора,
У осінню, надіюсь, покину,
Прошу в осені, поки жива,
Щоби листям вкривала могилу.

09.11.2024.
Ганна Зубко