Ідеальна жінка радіє весні,

Зустрічає ранок в обіймах.

Вона бачить казки уві сні,

Які згадує в своїх мріях.

Ці образи казкові і легкі –

Це біле плаття наречених.

Її думки вже зовсім не такі,

Як ті дитячі серед кленів.

І в погляді весняна заметіль,

Що цвітом падає на землю.

Торкнеться знов її видінь

Тим вітром, що колише греблю.

Чарівним цвітом замело її ставок,

Що любий серцю ще з дитинства.

І вдалині вона почує спів пташок,

Що солов`їно линуть наче вірші.

Серед такої ніжної краси

Вона росла немов лебідка.

Ногами босими серед роси

Ступала впевнено і різко.

І вірила завжди в свою весну,

Так палко покохала його очі.

Та й він кохав тільки її одну,

Торкаючись її душі щоночі.

Ти саме та, чаклунка з моїх снів!
Я це відчув за цих чотири дні.
Зачарувала моє серце, душу обпекла,
В казковий світ на ранок утекла.

Де ж ти? Від тебе звісточки нема,
У нас весна, закінчилась зима.
А в моїх скронях рій думок шумить,
Чотири дні пройшли, неначе мить.

В моєму серці водограй гартує кров,
Твій номер набираю знову й знов.
Я випадковим був лише фрагментом…
Зв`язок відсутній з вашим абонентом…

Уранці світ прокинувся в росі,
Де сонце тче із золота стежини,
І вітер будить на тонкій струні
Із павутини — трепетні хвилини.

Виходить сонце — мов живий оркестр,
Розсипавши акорди над полями,
І кожен крок його — це світлий жест,
Що розчиняє тіні поміж нами.

І небо тане в лагіднім теплі,
Мов шовк, розкинутий над головами.
Кружляє день у золотому склі
У ритмі вальсу і співає гами.

Посвистують птахи у висоті,
Де хмари — білий караван без краю.
А вітер гладить струни золоті —
В цій круговерті смутку не буває.

13 липня 2026 р.

Ранок. Тиша. Нитка пару. Філіжанка у руці.
Аромат гіркої кави, сонця промінь на щоці.

Час стікає чорним глянцем у порцеляновий полон.
Всесвіт крутить в ритмі танго, проганяючи мій сон.

День малює свіжі плани в темних лабіринтах дна.
Змиє залишки туману хвиля магії зі скла.

Крок за кроком, звук за звуком постає цей сонний світ.
Рандеву з новим світанком — починається політ.

Прохолода кришталева тане в золоті очей.
Кава п'ється, наче казка після тисячі ночей.

Ранок. Тиша. Нитка пару. Філіжанка у руці.
Аромат гіркої кави, сонця промінь на щоці…

22.06.2026 р.

-Освячена земля –

Летить лелека сіро-сизий,
пливе по небу мокра хмара,
та дощ збирається напасти,
пошарпати й змочить лице.

Кропив те поле він нещадно,
де народились, жили й вмерли,
він кровью й потом освятив їх,
той скрючений і всохлий дід.

А дощ пішов, і рушив в землю,
зарився в самі її недра,
змочив усю, закаламутив!
болото витворив тягуче.

На ранок розтягнуло тучі,
мов халамитників на кручі,
старий почвеняв – бачить поле,
простор блакиті, й землі в житі.