Світ не вміщається у затишок долонь —
Він став жахливим, нескінченним криком.
Там небо вивергло залізо і вогонь,
І світ розколотим постав і диким.

Там дім — уже не дім: скелет із цегли й сну,
Де в коридорах вітер крутить попіл.
Вдягла там смерть сорочку — чисту та суху,
І в кожен двір ступає через опір.

Жах не у вибухах. А в тиші після них.
У ляльці, що лишилась на завалах.
У фотографіях — де щастя є і сміх,
Яких за мить в житті уже не стало.

Там душі люттю закипають і слізьми,
А пам’ять — як відкрита, рвана рана,
Яку топтали по живому чобітьми.
Там сонце сходить чорне і туманне.

То не земля, то пошматована душа,
Кричить у горі мати, син — від болю.
І кожна рана — лезом ржавого ножа,
Що ріже тишу й не дає їй спокою.

29 квітня 2026 р.