Сонце сліпить крізь штори
Світ прокинувся навколо
Я зпозаранку схопився,
А син навіть не шолохнувся.

Мій коханий міцно спить
Спокій його ніщо не займає:
Кавомашина шумить
Хтось по кімнатах ступає.

Сон у дитини легкий,
Він собі усміхається
Мовить щось лагідно уві сні
Й далі в думках десь ховається.

Нехай ще трішки погуляє в снах,
Де сонце лагідне і небо синє.
А я застигну з щастям у очах —
Люблю тебе понад усе, мій сину.

Весь світ чекає, гомінкий і рухливий,
А тут — тиша і усмішка малого.
Я поруч з ним — а значить, я щасливий,
І вже не треба більше нам нічого.

Годинник б’є мов молот по ковадлу.
Кує із миті довжелезний шлях.
Кидає його нам, немов принаду.
І ми йдемо по ньому — попри страх.

Хто ми у світі — темрява чи світло?
Попереду — падіння, чи політ?
Щоб берег вічності в житті зустріти,
Ми летимо… мов мошкара… на світ.

Слова стираються дощами на гранітах.
І не важливо, скільки ти прожив.
Важливий спалах, що сягнув зеніта,
Вогонь, який ти в серці запалив.

Пройде усе: печаль і пишні лаври,
Зостануться лише сліди на склі.
Ми — вічні учні в зошитах уяви,
Лише піщинки в подиху Землі.

06 травня 2026 р.

Кохана-це спокій у кожному дні,
Кохана- це сила і підтримка мені,
Кохана -це радість в кожній хвилині,
Кохана — це ласка в простому мовчанні.

Кохаю тебе дружина моя
Кохаю тебе більше за все
Кохаю тебе, бо ти сонце моє
Кохаю тебе, без тебе хто я є?

Я буду твоїм крилом,
Я буду твоїм щитом,
Я буду твоїм човном,
Я буду твоїм теплом.

Тебе кохати хочу завжди
Тебе балувати, приємно мені
Тебе спокієм і турботою одарю
Тебе одну на цілому світі люблю.

Затихли грози між крихкими днями,
Де рветься час на правду і на «ні»,
Де ми ішли непевними шляхами,
Лишаючи автографи у сні.

Тонка межа — як лезо чи як крига —
Розрізала надвоє сни й думки.
Життя гортається — старезна книга,
Де між рядками — долі і віки.

Ми ловимо відлуння в кожнім слові,
Шукаємо опору в пустоті,
Бо в цьому русі, дивнім і раптовім,
Лиш тиша обіймає в доброті.

Та в тріщинах, де все ще копошився
Колишній хаос, проростає цвіт —
Хто правду пив і в «ні» не розчинився,
Той заново будує власний світ.

03 травня 2026 р.

Наш світ — це ми самі, у подиху кожнім і кроці,
В ранковій росі і в бездонній нічній глибині.
Він в шурхоті трав і в небесному синьому оці,
В усьому, що квітне в душі і в земній далині.

Це дім, де коріння сплелось із живими серцями,
Де кожна дрібниця — буття незбагненний фрагмент.
Ми пишемо долю своїми палкими думками,
Бо кожна секунда — це істини світлий момент.

Наш світ — наше все: і тривоги, і чисті надії,
Це простір любові, що силу дає висоті.
Плекаємо скарб цей, поки сонце ласкаво гріє,
Бо ми і є світ — найдорожче, що є у житті.

03 травня 2026 р.

Світ не вміщається у затишок долонь —
Він став жахливим, нескінченним криком.
Там небо вивергло залізо і вогонь,
І світ розколотим постав і диким.

Там дім — уже не дім: скелет із цегли й сну,
Де в коридорах вітер крутить попіл.
Вдягла там смерть сорочку — чисту та суху,
І в кожен двір ступає через опір.

Жах не у вибухах. А в тиші після них.
У ляльці, що лишилась на завалах.
У фотографіях — де щастя є і сміх,
Яких за мить в житті уже не стало.

Там душі люттю закипають і слізьми,
А пам’ять — як відкрита, рвана рана,
Яку топтали по живому чобітьми.
Там сонце сходить чорне і туманне.

То не земля, то пошматована душа,
Кричить у горі мати, син — від болю.
І кожна рана — лезом ржавого ножа,
Що ріже тишу й не дає їй спокою.

29 квітня 2026 р.

Сьогодні дуже дивний день:
То сонце вигляне з-за хмари,
То дощик бризками піде,
І вітер крутить свої чари.

Прозоре небо, мов кришталь,
Просякнуте добром і світлом.
І враз — хтось перемкнув деталь,
Стемніло небо, стало грізним.

Іду крізь цей мінливий світ,
Де кожна мить — нова картина.
Сміється серце і щемить —
Мабуть, погода в цьому винна.

Та в цій мінливості проста
Є правда — світ живе й вирує.
Міняє барви кожну мить,
В нім світло в темряві пульсує.

І я ловлю цю змінну мить,
Як подих неба в кожнім русі.
Світ дихає — живе, не спить.
І я у ньому. З ним у пульсі…

24 квітня 2026 р.