На троні, зведенім із попелу й болю,
Де мир — це загроза, а тиша — це вирок,
Він грає чужу, нав’язану ролю,
Ховаючи страх за залізний замок.
Він знає: кінець починається з тиші,
Коли замовкає гарматний метал.
Тому він живе у безмежному лишнім —
Бо спокій для влади страшніший за шквал.
У палацах, де золото важать на крові,
Де душі — дрібна і зручна валюта,
Він платить за велич не власною волею —
Життями мільйонів, без імен, без суду.
Народ — наче щит, наче зручний товар,
Розмінний у торгах за гучні обіцянки.
Він кинув його у ненаситний пожар,
Собі залишивши «золоті» забаганки.
Мотузки натягнуті з темних куліс,
І лялька танцює під музику світу.
Він знає багато, та мовчить цей ліс,
Допоки він сіє холодну отруту.
Йому байдуже, де проляжуть межі —
Ця нива зболіла не дім, а арена.
Бо влада його — іржа на залізі,
Що живиться тим, що горить на сцені.
