Зірками всіяне рядно
Крізь ночі дивиться на нас,
Прокручує німе кіно
Стискаючи у жилах час.
Удень це зоряне сукно
Стає глибоким синім дном,
Де сонця вогняне крило
Стікає золотим вином.
Космічний сизий пилосос
Змітає тіні у кутки,
А неба вивернутий торс
Виштовхує у наші сни.
18 серпня 2026 р.
Ти у вагон пробрався непомітно,
На шкірі гуси викликав мені!
Як в при тобі мій рій думок розквітне?
Ну, розбуди хоч сонце вдалині!
Тепло прийде із сонцем, а з тобою,
Поки цього не сталося, терплю,
Тремчу і мерзну, хвацький наш ковбою,
І в студні згадкам ложе постелю.
Із поїздом їх крихітні осколки
Невпинно мчать попід тінями хмар –
На холоді цей хаос вже без толку
І неоцінений ніким товар…
Сьогодні холодно – цілком осінній ранок,
Хоча лиш восьме серпня надворі,
І пізно настає уже світанок…
Чи то він ніч для мене приберіг?
Роса холодна у траві іскриться
Під млявим сонцем блискає, сумна.
Можливо, їй ще ніч холодна сниться,
А промінь вже пронизує до дна.
Янтарний чай на денці літа
Переливається в туман.
Це сонце, з небом міцно зшите,
Зливає промені у чан.
Там подих ранку, як лавина
Із м’яти, хвої і роси,
Із льону голуба тканина
Лягає тихо на ліси.
Мов патока, тече повітря
Крізь сито спечених дерев,
І день крізь спеку і безвітря
На павутині ледь пливе.
П’ємо ми тишу кришталеву,
В тінь відпочити час приліг,
Спекотний спокій цей серпневий
Лягає лагідно до ніг.
11 серпня 2026 р.
Холодне сонце кидає проміння,
Мов стрілами пронизує наскрізь:
Січе багряний лист, німе коріння,
Занурюючи в землю гостру вісь.
Ртуть закипає в хмарах із туману,
І жовтень креслить брижі на воді.
Осінній день, як вивернута рана,
Ховає біль в холодному дощі.
Час застигає в бурштині на небі,
І хмари — мов розбитий циферблат.
Їх тіні, наче ляльки у вертепі,
Прядуть дощів іржавий водоспад…
31 липня 2026 р.
Не соромлюсь високих слів
Іменую тебе
Соком, що живить світ
Називаю тебе
Сонцем, спікаючим тундру
Обожнюю тебе
Таку світлу і чисту
Як сніжинка
Що упала
Мені на долоню у грудні
І тіло твоє
Руки
Недосвідченої матері
Губи
Що очікують чудес
Все
Озерне плесо твоє
На колінах молю
Втекти зі мною
На безлюдний острів
І розтанути
В долонях вітру
Як сніжинка
Що упала мені на долоню
У грудні
1976
Уранці світ прокинувся в росі,
Де сонце тче із золота стежини,
І вітер будить на тонкій струні
Із павутини — трепетні хвилини.
Виходить сонце — мов живий оркестр,
Розсипавши акорди над полями,
І кожен крок його — це світлий жест,
Що розчиняє тіні поміж нами.
І небо тане в лагіднім теплі,
Мов шовк, розкинутий над головами.
Кружляє день у золотому склі
У ритмі вальсу і співає гами.
Посвистують птахи у висоті,
Де хмари — білий караван без краю.
А вітер гладить струни золоті —
В цій круговерті смутку не буває.
13 липня 2026 р.
Сонце нам сипле проміння в долоні,
Кутає плечі у шаль із небес.
Тануть тривоги у теплім полоні,
Світ за єдину хвилину воскрес.
Вітер лоскоче розквітлі каштани,
Промінь по квітах і листю біжить.
День цей вмивається ранком духмяним,
Кличе в дорогу нас неба блакить.
Кожна краплина і кожна стеблина
П’ють це безмежне, живе джерело.
Посмішка лине, бо кожна хвилина
Створена з нами ділити тепло.
Сонце нам сипле проміння в долоні —
Ми бережемо його у серцях,
Щоб у негоду, крізь вітри солоні,
Промінь зігрів і осяяв наш шлях.
13 липня 2026 р.
Легкий сьогодні день – тривоги зрідка –
І сонце, як у мирні ще роки…
Вже на роботу вибігла сусідка,
І діти граються надворі залюбки…
І теплий вітер дихає завзято
Влітаючи в прочинене вікно…
І раптом чутно: десь злодійкувато
Плете ракета враже волокно.
Всі насторожені – куди смертельна зброя
Націлила свій реактивний звук –
Прокинулась дрімотна параноя,
Сповільнилися рухи сотень рук.
Звук наростає, потім пада стрімко
З полегшенням зітхнули: пронесло! –
У пам'яті карбується, як знімки,
Жахного сьогодення джерело.
Раптом обірвалося все
Провода, поїзди, літаки
Землю від заука трясе
Замовкли у всіх язики..
Ми прагнемо до істини
Але боїмося прийняти її,
Ми прагнемо свободи
Але не хочемо взяти її.
Тиша. Нікого. Нічого
Лише перший трубний дзвін
Усе живе згине до одного
В попіл зітре світ цей він.
Сонце раптово зійде із заходу
Небо розверзнеться, як розплавлена мідь
Земля стане рівною, без жодного проходу
І все живе у ту мить вмре..
Ми знаємо, що далі буде
Ми знаємо, як в ад не піти,
Але чому від Раю тікають люди
Ми такі тупі? Чи диявол зміг нас заплутати?
Тиша. Все чекає свого часу,
У руках єдиного Творця Всесвіту
Він згадає кожну пісчинку, кожну прикрасу
І все, що таємно ти робив проти світу
А там — лише сморід, брехня та спокуса наживи…
Тиша. Планета вмерла вся,
Пролунає вдруге ріг-
І душа на хвилину вмерла..
І ми всі піднялися з доріг,
І всі заплакали, сльози терли.
«Боже, поверни мене на мить
Я істинно вірувати та каятися буду…
Тиша. Всі під спекою йдуть
Їх мільярди, а Творець всесильний
Сонце над самими головами палить у цю мить
І Суд іде страшний та невпинний.
Кожен свої гріхи на іншого скинути намагається
Але ніхто від Бога не сховається
Тиша. Тисячоліттями всі горять під сонце
У білій пустелі, де немає тіні.
Та чекають тієї миті,
Коли Бог покличе у Своєму велінні.
Страх такий, що матері дітей своїх кидають
Щоб свої гріхи затерти, щоб душі в аду не палали…
Крики, плач, стогін і мольба
Марно все, все вже не має значення
Бог є любов та спокій, де зникає журба
Але в покаранні Він суворий до призначення..
Тиша. Ніч. Холодильник гудить
Я задрімав на мить
Мій розум згадав,
Що День воскресіння настав…
Не зараз, не сьогодні
Можливо, не на моєму віці
Але його ніхто не відміняв
Пам'ятайте, та до Бога скоріше повертайте.
Де живе сонце? У синій імлі,
Де в ніч курличуть легкі журавлі.
В хмарах пухнастих, де вітер гуляє.
Де гір вершини у небо вростають.
Сонце – у полі, в колоссі палкім,
В сміху дитячому, в домі моїм.
І у прозорій росі виглядає,
В кожній душі, що звучить і співає.
Взимку ховається в ковдру із хмар,
Щоб нам принести проміння у дар.
А по весні проживає у вітах,
Там, де збирає медок бджола в квітах.
А засинає за тихим ліском,
Вмиті поля огортає крилом.
Та навіть в темні, бездушні години
Сонце живе… у душі України.
19 травня 2026 р.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
