Ніжна гілка бузку на дорозі лежить,
Сиротливо піднятись не в змозі.
Її пестить лиш вітер — та не оживить,
Лиш гойдає пелюстки в тривозі.
Аромат її ще у повітрі стоїть,
Та ніхто той бузок не тривожить.
Наче спомин про те, що уже не болить,
Та із пам’яті стертись не може.
Може, хтось поспішав — і зламав мимохіть,
Не відчувши ні болю, ні втрати,
І лишилась краса край дороги лежить —
Пішохід обминає завзято.
Мимо люди ідуть, відвертаючи зір,
І не тягнуться руки до нього,
Бо у кожного є свій невидимий вир,
Свої тіні, думки і дорога.
Та юнак підійшов — окрилено схопив,
Змахнув ніжно пилюку з пелюсток,
На картині красу їхню він відтворив —
Світлий спомин, мов вічності згусток.
27 березня 2026 р.
Позначка: спомин
То був геноцид…
-
Як страшно було, коли діти помирали,
І мама й тато, сестра, бабуся, дід...
Вмирали українці - хліб у них забрали,
Хоч хліба було повно... То був геноцид.Ні крихти хлібчика дитині не лишили,
Забрали все - ще й свій закон ввели.
Та що їм українці! До зернини
Забрали все - аби ми не жили.Хтось вижив, все ж, у ті роки голодні,
Ховали крихти в землю з черв'яком...
Та не забудуть, як лежали діти на дорозі,
Бо вже несила підвестися - голод не давав...Так Україну виморили "люди",
Які й сьогодні наш народ катують.
А ми чомусь про то на 30 літ забули.
Згадали знову - бо ж ворог наш лютує!Не маємо ми права забувати,
Про тих дітей, що хлібчика просили.
Не маємо ми права пробачати
Тому, хто знищив й нищить Україну.Хай свічка пам'яті для них завжди палає.
І вічний спомин буде у серцях...
Дай, Боже, щоб наші діти ніколи не знали
Про голод... Дай, Боже, Україні добра!
