Що про світ той, мов цукор зі склом,
я можу тобі описати?
Що, впавши до землі чолом,
можуть тут же тебе розтоптати.

Що з паперу зеленого складений
і речами до стелі забитий.
Мов в асфальт думок він закатаний
і одночасно горючим залитий.

Що той світ, лиш тікає від себе,
що фальшиво сміється й танцює,
що, піднявши голову в небо,
— То момент, а далі працює.

І що фальш — то сходи до влади,
і кар’єра по болю і крові,
що безглуздо звучать серенади,
нарцисичний прояв любові.

Що ми ділимо всіх на сегменти,
А пошук ідалу невпинний.
Це життя, що не цінить моменту,
це життя, що ламає невинних.

Серед пластику й підміни поняття,
серед стандартів подвійних, пропащих,
всі ми схожі, в однакових лахах,
всі ми граємо ролі, не наші!