Приїхав він… Навколо тиша незвична,
Не чути розривів, не свище метал.
Та в грудях від спокою — темрява вічна,
Бо серце пізнало вже інший портал.

Він бачить усмішки, кав’ярні, трамваї,
Тут сонце цілує вишневий садок.
А серце стискається — пам’ять тримає
Той кожен холодний і димний окоп.

Обняв би повітря, обняв би коріння,
Притиснув би рідних до самих грудей.
Та в погляді — вибухи, пекла горіння,
І тіні полеглих найкращих людей.

Ротації час — ніби дивна розмова
Між мирним світанком і пеклом війни.
Він тут, повернувся, він дихає знову,
Щоб ми у цій тиші побачили сни.

14 квітня 2026 р.

Тиша. Свіча на столі догорає.
Темрява в простір неспішно вповзає.
Затишно дрова тріщать у каміні,
Пляшуть танок невигадливий тіні.

Тиша. Свіча на столі догорає.
Думи про тих, кого з нами немає.
Тих, хто загинув за наше майбутнє.
Мирне, щасливе і незабутнє.

Смуток. Свіча на столі догорає.
Реквієм вітер загиблим співає,
Жменями сніг з льодом в шибки жбурляє,
Плаче в камінній трубі, завиває.

Снігом по шибкам, різкий звук стакато.
Плаче в каміні тихенько легато.
Ллється і стогне, вбирається в силу.
Форте! Фортисимо люті і гніву!

Хижо поліна вогонь пожирає,
Іскри летять, жар пощади не знає.
Гнівом спонуканий, – не зупинити!
За Перемогу! Щоб бути і жити!

27 лютого 2026 р.

Ходімо в сад,
Побачать нас троянди!
Я їм у всій красі вас покажу!
В саду в нас лад,
Цвітуть кущі лаванди!
Я їм про вас нічого не скажу.
Пройдем до них,
Присядем навколішки,
Візьмем у руку терпкії листки
І розітрем між пальцями їх трішки,
Вдихатимемо довго й залюбки!
Нічого ми не братимо з собою!
Побудем там у тиші й самоті
Серед краси троянд і їх покою,
Якого ми так прагнем у житті.

A R.*
08.09.25

А я не хочу з тобою говорити
І зовсім не бажаю спілкуватись.
Колись ми разом мріяли летіти.
А зараз – ти живеш в своїм розладі.

Так і живи… це вибір твій:
Розлад з родиною, в душі.
А ті польоти, згорнуті в сувій,
на полиці залиш, в тиші.
16.03.23 ©Ірина Вірна

Вона все писатиме знов свої вірші,
А він все питатиме шлях у житті.
Вона так чекатиме справжньої тиші,
Він спрагло шукатиме вічної мли.

Вона все насправді давно зрозуміла,
А він знов блукає між ,,так” і між ,,ні” .
Вона ж бо сміється, хоч геть не до сміху,
А він плаче, ниє, бо думки сумні.

Вона намагалася – він не повірив.
Вона посміхалася – він пропустив.
Вона знову зникла. А він не помітив.
Вона не з’явилася.Він помарнів.

Вона не писатиме вже свої вірші,
А він не питатиме шлях у житті.
У кожного – своя занедбана тиша,
У кожного – спогад і шем на душі.

Тиша, ніч – і темрява густа,
Місто спить, мов тінь нежива пуста.
Ліхтарі, як примари у млі,
Гаснуть кроки в холодній імлі.

Цей час – для загублених душ,
Тут немає ні зір, ані втіх.
Лише музика тягне у мить,
Де безодня холодом спить.

Лине пісня, як шепіт в пітьмі,
Спати зовсім не хочеться в тьмі.
Бо цей морок, як мить на межі,
Вабить серце у сни криваві й чужі.

Стихли вулиці, місто дрімає,
Сон про мене, здається, забув,
Та не ніч — у вікно заглядає,
Проганяю як можу свій сум.

Знов рядки,
їх рука швидко пише,
А не встигне — назад не верне,
Поміж стін чотирьох я і тиша,
І ще кіт край подушки сопе.

Ганна Зубко
24.09.2024.