Не соромлюсь високих слів
Іменую тебе
Соком, що живить світ
Називаю тебе
Сонцем, спікаючим тундру
Обожнюю тебе
Таку світлу і чисту
Як сніжинка
Що упала
Мені на долоню у грудні
І тіло твоє
Руки
Недосвідченої матері
Губи
Що очікують чудес
Все
Озерне плесо твоє
На колінах молю
Втекти зі мною
На безлюдний острів
І розтанути
В долонях вітру
Як сніжинка
Що упала мені на долоню
У грудні

1976

Раніш був дух оптимістичний,
Як криця – тіло і душа.
Чекали ми, що щастя вічне,
Могли дать горю відкоша.

Тепер по різному буває.
Тепер не всюди. Й не завжди.
Лиш раз на рік душа співає
І то їй треба поводир.

Літа летять. Їх повернути
Нема можливості уже…
Та хочеться ще щось утнути,
Як свого часу Фаберже.

Душа воліє не старіти
І тіло прагне до утіх –
Так хочеться життю радіти,
Твій мелодійний чути сміх.

Моя дружино кароока,
Тобі дісталося в житті!
Такі дрібні до щастя кроки…
Не це ми мали на меті!

Та місяць світить, сонце гріє,
Сини ростуть, як п'ють росу.
Хоч сивина уже й рясніє –
Піднімем чари за красу!

Красу душі, веселу й щиру,
Красу добра, красу тепла
І побажаємо нам миру
Яка б погода не була.

2009

Я знову тут, хоч назва вже не та.
Не те обличчя, та є й інші знаки.
Душа моя — це книга непроста,
Де між рядків живуть старі ознаки.

Я скинув тіло, мов зношений плащ,
Що став затісним на крутих підйомах.
Залишив біль минулого і плач
У гранях часу та його проломах.

Дорога не вертається назад.
Ми йдемо крізь віки, міняєм ролі:
Жебрак — король, то воїн, а то кат.
Заручники «театру» і неволі.

Щоб з чистого листа почати шлях,
Стираємо ми пам’ять, мов малюнок.
Знання, що проростали у життях —
Матерії одвічної дарунок.

Впізнавши погляд крізь тягар років,
Ми стрінемося в іншому вже часі,
Знов поміняємо земний покрів.
Ми —мандрівники в зірковій масі.

16 квітня 2026 р.

чомусь всі бачать тіло, а не душу
та відчувають холод всередині
що напишу сьогодні на картині
про почуття, якими я брешу

щодня кажу тобі моє "пробачиш?"
за те, що я, травмована роками,
оплакую сама собі сльозами
нестерпний біль, що навіть не побачиш

хочу закритись, відсахнутись, бігти
забувши про палку любов у серці
ти ніжно в очі глянеш у люстерце
загоїш рану, даш в коханні мліти

не розумію, сонце, чим живеш ти
чому сьогодні грієш, завтра палиш
розіб'єш серце, вламки переступиш
не чутимеш, як зірвуся волати

приходить день, проходять стрімко ночі
на наших "ми" стояла жирна крапка
колись вгадала правду мені бабка
що не від щастя будуть мокрі очі

Скинувши тіло, мов зношений одяг,
Душа полетіла у вись в небуття.
Де зорі палають вогнем у просторі,
Де вічність, можливо, дасть нове життя.

Душа відпочине, від стресу земного,
Від тягот, сум'яття, хвороб і турбот.
Та Всесвіт її скинув донизу знову,
Мовляв, не влаштовуй життю ти бойкот!

Живи і радій дню прожитому, ночі.
Борись за життя і хвороби минуть.
Взяла до уваги слова ці пророчі –
Адже й на землі люди якось живуть.

Напевне, я тут щось ще не завершила
Якщо мене виштовхнули з небуття.
Потрібно боротися й з`явиться сила,
Наснага, енергія та сенс буття.

Пече воно
То подертя на гландах
Дає багато зрозуміти
Потепліти

Ковтаючи не те, що здатне горло проковтнути
Ковтаючи геть все, що там не має бути

Пізнаючи весь цей світ
У коробці темній
Там де можна:

Сховати сором
Тіло
Огидає

Воно тихенько помирає
Хто ломиться в коробку?
Він зжирає!

Руку, ногу
Я зникаю!

Будь то так
Досі ковтаю

Іншого спокою –
Не знаю

• Твір:

  У Маріку було жахливо
  Вони бомбили кожен день
  Ми ховалися в підвалах
  Збираючи усіх дітей

  Ці діти знову плакали
  Чекали свої матері
  Котра скоро вернеться
  Якщо якась граната в тім дворі..
  Ще раз не взірветься

  У ріднім місті було страшно
  Обстрілювали все підряд
  Та їм все ж байдуже було
  Чи це родом, чи воєнкомат..

  С-300 запускали всюди
  Куда летіло, там лягло
  А тіло дівчинки, котра була в садочку
  На віки вічні - полягло!