Він ходить так, щоб світ не сколихнути,
а світ не смів торкнутися його.
І погляд — звіт: нічого не забути,
без слів «чому», без жодного «за що».

Несе футляр — бо краще не горіти,
закон простий: застібнутий піджак.
Безпечніше нічого не хотіти,
ніж ризикнути — й буде щось не так.

Він чемно замикає усі двері,
щоб не впустити хаос у свій дім.
І кожен жест продуманий до міри,
щоб навіть біль здавався не своїм.

Але під першим дном є ще і друге:
там тиша вже не спокій — а затор.
Те, що «не можна», зросло надто туго
і шепче в вухо: «трохи — і повтор…»

Коли весна без дозволу приходить,
футляр ледь чутно тріскає, скрипить.
Він знову правила старі знаходить:
у межах існувати, і не жить.

Боїться світу — та іде у нього.
Це парадокс, знайомий і старий.
Одне дно каже: «будь зручним чужому»,
шепоче друге: «ти іще живий».

24 квітня 2026 р.