Нічна імла. Воюють зорі.
В крові купаються світи.
Ми вільні — чи в сліпій покорі?
Хто нами править з темноти?

Хто кров у жилах розганяє
І випікає дні вогнем?
Хто наших ран не помічає,
Кидає мерти під мечем?

Хто тче безодні, наче ризи,
Стискає щелепи у скель?
Хто вічність розлива крізь зрізи
Своїх кривавих паралель?

А потім — смуток розстеляє,
П’є чорний біль з людських сердець.
Хто так безжалісно кохає:
Зачне життя — і шле кінець?

Хто не сахається могили,
Зростивши корінь на кістках?
Хто гострить сталь об наші сили
І розтирає все на прах?

Хто погляд не сховає в тіні,
Коли ми йдемо в небуття?
Хто жнива править на руїні,
Збираючи чужі життя?

Хто Ти — за ширмою мовчання?
Для Тебе — пил наш сміх і плач.
Життя — це сон чи покаяння?
Ти — наш Творець чи наш Палач?

Навколо — море людських тіл,
Вирує, пульсом б’є і грає.
Та в товщі цих безликих хвиль
Самотність в серці проростає.

Природа рветься. Крізь льоди і час
Вона ламає вистиглу облогу.
Пташиний хор — як весняний фугас —
Простелює у небо нам дорогу.

І сонце — мов наточений бурштин —
Пронизує гілок прозоре скло.
Стікає сніг із вицвілих картин,
Вливаючи у вени нам тепло.

Земля пульсує. В синьому вогні
Фіалка проростає крізь каміння.
І серце б’ється в унісон весні,
Бо в кожнім вдиху — світло і спасіння!

І що не кажи, а на серці — печаль,
Мов тінь понад краєм, тривога лягає.
Зронили у прірву свій чистий кришталь,
І горді, в кайданах, по світу блукаєм.

Згасили у чварах, розвіяли в дим
Багаття, що волю кувало сторіччя.
І стали у власному полі — ніким,
У власному домі — вигнанці одвічні.

Ми самі звели цю холодну тюрму,
І самі ж скували іржаві лещата.
І замість світанків ковтаєм пітьму,
Чекаючи мовчки на суд і розплату.

Та досить коритись! Збираймо кришталь,
Збудімо вогонь, що сховався в імлі.
Нехай переплавиться в ярість печаль —
Бо ми не вигнанці на власній землі.

Уже наболіло, до тім’я пробило,
Сталева епоха роздерта ущент.
На цвинтарі правди холуї засіли,
І руки Феміди закуті в цемент.

Смеркає від крові, що в небо пролилась,
І гомін шалений крізь всесвіт пливе.
Кати, схаменіться: оце беззаконня
Вам вічним прокляттям у вік проросте.

Сплюндровані душі не стануть мовчати,
Змарнілі серця не простять цих утрат.
Судилося вам ще від болю кричати,
І вже не повернете часу назад.

Століття, закуте у місячні лати,
Століття, омите у крові солдат.
В’їдається в гени пекуча розплата
За все, що ніколи не вернеш назад.

Не тіштесь, о кати, що вас пробачають,
Не сійте даремно в душі сподівань.
Слова ці для вас домовиною стануть,
Земля не простить вам кривавих діянь.

І вітром холодним на душі ці грішні
Зійде неминучість, важка у стократ.
Над волею нашою, терном повитою,
Гримнуть набати одвічних відплат.

Лютуйте востаннє в гордині безмежній!
Ви — попіл, що згине під кроком віків.
Ми ж зродимо ватру свободи звитяжну
Над прахом безславно забутих катів.

Білим димом весна облітає
У терпкім ароматі розтрав.
Вітер гілки могутні гойдає,
Зелен-світ з-попід мороку встав.

Синя чистість у небі іскриться,
П’є зоря золотий первоцвіт.
Захолола в кришталь таємниця —
Цей високий, обчужлений світ.

Не жаль того, що квітне і в’яне,
Бо в красі цій — і спокій, і хміль.
Вечір в’яже рожеві тумани,
Затишає і радість, і біль.

Буду слухать, як яблуня диха,
Як у землю стікає роса…
І нехай причащає нас стиха
Ця нещадна, святая краса.