Що у мене в голові? —
Там не тиша й не порядок.
Там думки, як навесні —
В різні боки без оглядок.

Там питань повний мішок,
Відповіді ще без форми.
Спокою малий ковток
І бурління невгамовне.

Там і світло й тінь до дна,
Радість, що приходить раптом.
Власна трепетна весна
Між “сьогодні” і “не завтра”.

Та коли стихає шум,
і думки лягають тихо, —
я складаю план із дум:
Жити. Дихати. Без лиха.

24 квітня 2026 р.

Я сьогодні — як чайник без кришки киплю.
Я киплю, і свищу, і не знаю межі.
У кишені — вітри, та я все це терплю.
Мої плани масштабні — не входять в вірші.

Я виходжу у світ, як у цирк без квитка,
де коти диригують оркестром дощу.
Де маршрутка — немов божевільна ріка
і сміється й глузує: «Тебе не везу!»

Я танцюю на небі у капцях із хмар,
розмовляю із вітром на “ти” і на “йди”.
А реальність питає: «У тебе, що? Жар?»
— Ні, не жар. Просто я відпустила світи.

Мені смішно, як важність шукає паркан,
Я підписую хаос як “автопортрет”.
Бо життя — це не план і не строгий екран.
Я — безбашний і трохи космічний куплет.

21 квітня 2026 р.

Ти пам'ятаєш?
– Забуваю.
– От знову граєш!
– Я не знаю.
– А що, болить?
– Ти не священник.
– Іще б в ту мить…
– Це вже без мене.
– Гаразд. Не суть.
Бувай здорова,
Не згадуй зле.
– Слова – полова.
Твої – удвічі,
Нуль вартують.
В ту сама річку
Не ввійду я.
Могла б хоч вп'яте,
Але брудно.
Без мене грайся
В гру паскудну.
Там холодно
І трясовини
Місцями є-
Аж так прогнило.
Топися сам
Або умийся,
Чужим жінкам бреши,
В них крийся.
Я щезла.
Зацементувалась.
Те,що було, –
Суцільний хаос.
Та й ти аморфний,
Це напевне.
Шкода тебе.
Життя взаємне.