Ти розчинився у мені,
мов крапля меду в чашці чаю, —
у затишній напівпітьмі,
де я себе вже не шукаю.
Немає більше гострих слів,
лиш м’якість сонячного світла.
Ти дотиком усе змінив —
серед зими весна розквітла.
І в цій дивовижній глибині,
де розчинився ти без краю,
летять весняні теплі дні,
в мені медовий слід лишають.
Немає «ти», немає «я» —
є «ми» і спільна чашка чаю.
Ми — це натягнута струна,
яка дзвенить, і звук літає.
_______________________
Я розчинилася в тобі —
не так, як мед у чашці чаю,
не просто солод на губах,
що за хвилину десь зникає.
Я не краплина, що в теплі
втрачає форму і кордони,
я — як молитва у тиші,
як у металі передзвони.
Я розчинилася — у склі
в ранкових променях іскристих,
у перших квітах на землі,
пахучих, ніжних і барвистих.
Мене не випити до дна,
не розділити «до» і «після».
Тепер я — ти, твоя луна,
і я в тобі — як тиха пісня.
_________________________
Тепер ми — сплав, єдиний рух,
де кожна думка — спільна риса,
де в унісон і серце, й дух
в одну мелодію сплелися.
28 квітня 2026 р.
