Земля не кричить — вона пам’ятає
Кроки, що йшли по ній нишком у гріх,
І ті, що стояли до самого краю,
Не зрадивши правди і честі своїх.

​Вона чула клятви, промовлені вголос,
І ті, що зламались у першій же тьмі.
Земля — то не камінь, не пил і не голос,
Вона — в кожній квітці на мирній стерні.

​Там, де гадали — лишилася пустка,
Проросте коріння і вийде на світ.
У кожній борозні — віри пелюстка,
В кожній тріщині — зради незмитої слід.

​Вона знає імена, що в архівах не вписані,
І тих, що вписали себе через кров.
Надіями нашими й болем заколисана,
Вона не шукає відплати і знов —

​Терпляче чекає, поки все стане на місця,
Бо тінь не сховає того, що було.
Виходить на світло не крик і не вісті,
А факт, що розсіє і кривду, і зло.

​І коли запитають: «Хто нас розсудить?» —
Земля промовчить у вечірній імлі.
Вона вже все знає. Вона не забуде.
Найвищий суддя — це пам’ять землі.