Це не про вибір сторін і не виправдання,
Це про безодню, що виникла поміж людьми.
Коли українець в убивстві шукає завдання,
А потім сам гасне посеред кривавої тьми —
​Це знак, що держава свою програла битву
Ще задовго до того, як пролунав перший постріл.

Ми втратили людяність, втратили спільну молитву,
Замінивши порозуміння на гнів і гострий розбрат.
​Ненависть не сіється раптом, як бур’ян у полі,
Вона проростає там, де силу плутають з правом.
Де форму вважають за дозвіл на витівки долі,
А власну безкарність — за гідну і чесну славу.

​Закон має бути щитом, що від зла стримує,
Він має пояснювати, а не в кут заганяти.
Бо коли правосуддя лише провокує і гримує —
Нам доведеться страшну ціну знову платити.

​Цей текст не славить смерть і не знімає провини,
Він — як набат, що б’є у нічній тишині.
Ми всі — діти однієї, святої країни,
Та чомусь спалюємо себе у внутрішнім вогні.

​Якщо ми не зведемо баланс за законом і честю,
Якщо не навчимося чути крізь галас і лють —
Ми будемо зводити його кривавим перехрестям,
Де надії на завтра вже ніколи не проростуть.