Я не шукав безсмертя у словах
І не молився славі чи коронам.
Я просто став на коліна в тихих днях,
Коли вперше світ назвав мене татом.

Мої маленькі красуні — мій причал,
Коли життя штормить і рве вітрила.
Евелінка — світло, що я втратив колись
І що вертає мене з першого поклику, без примусу.
Соломійка — тиша, в якій росте сила.

Їхні долоні — менші за мою втому,
Та в них більше правди, ніж у тисячах слів.
Вони ще не знають, що таке зрада і втома,
Та вже вчать мене, як залишатись живим.

Я дивлюсь на них — і світ стає простішим,
Без зайвих масок, титулів і ролей.
Бо там, де донька сміється —
Навіть біль відступає без бою у поле.

Я стану щитом, якщо гримне біда,
Стану ніччю, якщо їм треба світла.
Бо батьківська любов — це не просто слова,
Це коли за дітей не шкода власного крила.

Хай світ буде жорсткий, хай час не шкодує,
Хай дороги колючі і віра тремка —
Я навчу їх стояти, коли все руйнується,
І бути людьми, навіть коли темна доба.

Евелінка. Соломійка.
Два імені — як дві молитви.
Поки вони є — я маю причину
Не зламатися. Не зникнути. Жити.
Бо найцінніше в цьому складному житті —
Не гроші, не сила, не гучні перемоги.
Найцінніше — це доні мої,
І шлях, яким ми йдемо разом.
Поруч.
Назавжди.