Вони сидять на троні — ніби боги на грудях зла,
Кремезні тіні у кабінетах, де совість вмерла й не жила.
Їхні долоні в золоті, а очі в попелі країни —
Народ стікає кров’ю в полі, вони ж рахують тільки гривні.

Всі президенти і міністри,
Верховні ради, судді, “еліти” —
Між ними різниці так мало,
Немов між попелом і мрією убитою.

Вони не чують крик людей,
Бо звикли чути шелест схеми,
Де мільярди течуть, мов змії,
Між пальців — тихо і таємно.

І кожен каже: “Так було,
Так є, так буде — доля наша”.
А в серці ллється темний гнів,
Немов надламане проміння наше.

Та ні, вони — не боги і не титани,
Не духи ночі, не фашистські пси.
Вони всього лиш ті, хто звик
Ховати правду у своїй тіні.

І ми стоїмо — народ живий,
Не зломлений, хоч рани свіжі.
І поки серце в грудях б’ється —
Вони не зможуть нас принизить.

Бо правда сильна, як земля,
І її ніхто вже не зав’яже.
І прийде час — усе зміниться,
Коли народ “досить” їм скаже.