Мова має значення
Мова —- це скарб, що віками збирався,
У серці народу, в душі вигравався.
У слові —- і пісня, і біль, і надія,
І сила, що духом безмежність відкриє.

Мова —- це корінь, що землю тримає,
Без нього народ мов листок облітає.
Це голос предків, що шепоче в віках,
Це спогад про битви, про волю в руках.

Не зрадь її, рідну, нехай не загине,
Бо мова —- це правда, душі її крила.
Вона —- оберіг у холодні часи,
Вогонь, що горить у глибинах краси.

Любімо її, розмовляймо. співаймо,
У серці своєму святиню тримаймо.
Бо мова —- це більше, ніж просто слова,
Це наша і сутність, і слава жива.

Коли темрява впала на плечі,
Коли вітер посипав попелом меч,
Ми йшли вперед, крізь бурі і ночі,
Незламні серця, втомлені очі.

Крізь сльози та біль, крізь страхи втрат,
Ми будували мрії, як кожен солдат,
Щоб землю нашу знов обійняти
Та вільний народ міг добро пожинати.

Цей день прийшов, і засяяло небо,
Земля заспівала: “Давно вже так треба”.
В той день, відчули смак перемоги,
Вона завітала на всі рідні пороги.

Перемога —- це пісня народу,
Це віра в правду, життя і свободу,
Вона з попелу мов фенікс піднялась.
І міць, яка у серці, здійнялась.

Тож хай звучить ця пісня вільно,
Хай гримить із громом спільно.
Бо наша сила в єднанні відваг
І перемога —- наш український стяг!

Матусю рідна, ніжна моя нене,
Твоя любов, як небо нескінчене.
Ти сонце вранці, теплий вітерець,
Ти оберіг усіх своїх сердець.

Твій голос —- пісня, що лікує душу,
Твій погляд —- світло в темряві на сушу.
Твої слова —- як мед на рану,
Ти дарувала світло рано.

В твоїх обіймах світ стає теплішим.
І навіть дощ не видається сумнішим.
Ти —- мій маяк, моя дорога ясна,
Моя любов до тебе нескінченна і прекрасна.

За все тобі спасибі, мамо мила,
Дякую, що ти мене такого народила.
Твій образ —- найсвятіший із усіх,
Бо мама —- ангел для дітей своїх.

Серед руїн, де війною залякані,
Де біль у кожнім подиху землі,
Стоять маленькі, сильні, не заплакані
Діти війни, мов пісня у імлі.

Ті очі —- небо, зранене до болю,
Ті руки —- світ, що падаює з долонь.
Та серце гріє їм нелегку долю,
Що проростає крізь війни вогонь.

Вони не граються, щасливі,
Не чути сміху в їхньому дворі.
Та мрії, щоб були живі матусі сиві,
Летять до мирних берегів зорі.

Діти війни —- то свідки часу нелегкого.
Вони, як квіти в полі, як той цвіт.
І хоч в них доля зазнає тяжкого,
Вони несуть надію в цей жорстокий світ.

Молитва їхня —- тиха і правдива,
Щоб ніч війни змінилась на світанку.
Діти війни завжди чекають дива,
І мир нехай повернеться до ранку.

На мить війна стихає вдалині,
Дорога додому, як сон наяву.
Втомлені руки стискають рідні,
І серце б’ється: “Я знову живу”.

На вокзалі обійми, сльози в очах,
Тепло материнське, співають птахи.
Кохана зустрічає з весною в руках,
Тут забуваєш про біль і страхи.

Усі ці дні —- як подарунок небес,
Смак хліба домашнього, чай на столі.
Розмови про все, до життя інтерес
Та мрії про мир на рідній землі.

Лиш час летить, мов вітер у полі,
І знову прощання стискає груди.
Та знає солдат: у кожній долі
Надія живе, поки вірять люди.

І знов у дорогу, туди де війна,
Де побратими чекають плеча.
Відпустка коротка, але вона
Як промінь тепла у буднях меча.

На горизонті тінь, як грім.
Останній бій, останній дім.
Тремтить земля, реве вогонь,
Упала зброя із сильних долонь.

Шумлять стяги, гартують крила,
Ну ртує дух, де зійде сила.
Не крик, а пісня в грудях б’ється,
У битві доля розплететься.

На вістрі меча вирішить доля,
Чи впаде світло в тіні поля.
Останній крок, останній змах,
Звитяга мчить у кожний шлях.

А якщо ніч накриє простір,
Зірки візьмуть вогонь до гостя.
І в серці вічний буде спів.
Не згасне бій, що душу звів.