засіяла ниву буквами та словами
попросила вологи в ранніх дощів
зросло ціле поле з моїми віршами
і полинув над ними пташиний переспів

посадила мальви біля фіртки й брами
вибрала з тих, що з отчого краю
порадували яскравими квіточками
потягнулись увись до небокраю

прикопала калину збоку біля віконця
заспівала сумних та веселих пісень
всміхалось віття аж до хмар і сонця
почервоніли китички в осінній день

прикрасила чорнобривцями вхід до хати
глянула на них, маму й тата згадала
стало легше повітря рідне вдихати
зозуленька щедро над ними кувала

помережила свій город соняшниками
тими, що славляться символом України
мокли під грозами й обвівались вітрами
набирались міці кожної хвилини

вишивала хрестиком полотняні узори
червоними ще й чорними нитками
в них бачила родину, вітчизняні простори
діточок розмістила поміж сонечками

засіяла ниву буквами та словами
попросила вологи в ранніх дощів
зросло ціле поле з моїми віршами
і полинув над ними український переспів

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

Я в минулій круговерті робила лише те,
На що в своєму віці була здатна
Й чого вимагав від мене саме той час.
Було ж різним життя моє тамте
Та я не була безхребетна.
Промінь світла і надії не гас.

Я й зараз продовжую робити лише те,
Що підказує мені розум, совість
Й не боюся подиху шалених вітрів.
Різним буває життя моє і це
Та я проявляю витримку, розсудливість,
Бо нині в Україні - розгул ворожих вихрів.

Я й завтра робитиму лише те,
На що в тому віці ще буду здатна
Й чого вимагатиме від мене той час.
Моє життя в майбутті - туманами вкрите
Та я буду в ньому стійка, непохитна,
Щоби вогник віри і правди не згас.

Кожна людина, як і я, робить лише те,
Що підказує виховання, досвід, мудрість
Й складає суспільну гаму часу, кольорів.
Сьогодні, як ніколи, життя - несамовите.
Потрібно проявляти патріотизм і мужність,
Як би хто того робити й не хотів.

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

Нічого більш важливішого, ніж людське життя,
Ще ніколи на цьому світі не придумав ніхто.
Любові, щастя, журби, тривог різнобарвні суцвіття
Сплітають доленосний віночок цікаво, смугасто.

Наше життя... Минуле... Сьогодення... Майбутнє...
Поміж плин подій, радості й незгоди зозуля долю кує.
Прожитий відрізок часу - сокровенне, незабутнє.
Дякуємо Всевишньому, що довгий вік нам дає.

В своїх роздумах обернулась я вкотре назад.
Сердечно, з хвилюванням попрощалася з минулим.
На пам'ять візьму добрі спомини й досвід, як клад,
Та подарую тихий спокій пережиттям заснулим.

З натхненням, радістю і смутком живу нинішнім днем.
Щиро вдячна небесам за кожну прожиту секунду.
Ще запально підтанцьовую під зливним дощем.
Багатий внутрішній світ ціную більше, ніж вроду.

Не підганяю життя в загально визнану рамку,
А від суперечок та негативу відходжу чимдалі.
Більше змісту й життя вкладаю в кожну хвилинку.
Йду вперед. Малюю свої вертикалі і горизонталі.

Зміцніла незалежність від думок та вчинків інших.
Здавна на все в мене - відповідь власна, своя.
В роздумах і реаліях риюсь в тенетах глибших.
Слово - незмінно, як раніше, надійна зброя моя.

Дуже хочеться скрізь встигнути, щось зробити,
Щоб залишити після себе якийсь добрий слід.
Люблю неординарне життя. Дуже люблю жити,
Навіть, якщо пливу проти течії, або йду по дну вбрід.

Хочу й далі радіти за своїх дітей, родину та Україну,
За кожну людину, що зустрінеться на шляху.
Мрію бачити квітучу українську землю, а не руїну.
Дочекаюсь нашої перемоги, миру, процвітання, успіху.

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

А знаєш що? Ти спробуй будь собою
Як у дитинстві, не ховаючи емоцій
Не треба прикидатися святою
Міняти маски для людей на кожнім кроці

А знаєш що? Давай без лицемірства
Тобі це важко, ти завжди не щира
Нажаль твій кращий друг блюзнірство
А подруга у тебе лиш зневіра

А знаєш що? Мені тебе не жалко
Бо ти самотня жінка по своїй провині
Не вмієш покохати палко
Але чомусь у цьому всі навколо винні

А знаєш що? Якщо ти це не знала
Ти з разу в раз лишаєшся одна
Бо ти ж сама собі таке життя обрала
Така нещирості твоєї є ціна

А так то взагалі ти добре знаєш
Що лиш в тобі самотності причина
І поки ти себе не поміняєш
Не схоче таку жінку не один мужчина.

©️Лілія Ходус

Київ... Ранок... Метро... Спішу...
Ескалатор поспішає в такт зі мною...
Пасивною не буваю. Активність люблю.
Сміло зливаюся вмить з юрбою.

Двадцять років - тут, а немов - один день.
Час біжить, мов ріка. Його не здоганяю.
Столиця - місто крилатих моїх натхнень.
Двері в світ я щодня в ній відчиняю.

Сторінки мого життя... Так було не завжди...
Чомусь, випала в житті саме така карта.
В Ясенові, Бродах і Львові залишила свої сліди.
В Іванні, Дубно та Рівному горіла моя ватра.

Про Бобровицю й Чернігів спогад теж не покинув.
Час змінює всіх людей. Іншою стала вже й я.
Київ враз остаточно всі роздуми поглинув.
Я в ньому розчинилась і вже - зовсім своя.

Тут прокидаюся вранці. П'ю, гірчаву на смак, каву.
Відвідую неймовірно гарні столичні місця.
Сьогодні киянкою можу назватись по праву,
Але п'ю я водицю не з одного джерельця.

В прекрасній Галичині народилась й зросла.
З Ясенівських гір і долин пішла в далекі світи.
Десь пізніше в сизу далечінь дорога пролягла
Й доля наказала: "Цвіти! Живи! Світи!"

Я ніколи не належала якомусь одному місцю.
Душа живе в сьогоденні, в минулому, скрізь...
Не дозволю ж я своєму власному серцю
Забути тих людей, море щастя, любові, іноді й сліз.

В думках лину стежинками навпростець,
Де колись жила й де ходили мої ноги.
Десь плакали гірко верби і вабив п'янкий чебрець,
А десь були батьки, діти, брати, сестра, отчі пороги.

Київ... Ранок... Метро... Спішу...
Ескалатор поспішає в такт зі мною...
Згадую, де прожила й кого стріла. Не согрішу,
Як скажу: "Я є частинкою України невід'ємною".

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

... Голос вітрів шелестом листу
Заманює в осінь мене золоту.
Стелить доріжку з клена врочисту.
Вгадує роздуми ще за верству.

Збігають роки, мов по циферблату.
... Шістдесят п'ятий - в дорозі вже.
Скрипка грає мою неймовірну сонату.
Небо часто "жартує", але береже.

Вкраду я в ніченьки найкращу зірочку.
Загадаю бажання приємне й миле.
Знайду в діброві найкращу квіточку.
Майну через ліс по стежинці в поле.

Вибіжу на гору, де сонце всміхається.
Помилуюсь хмарами, що живуть у висі.
Напевно, що доля моїм життям грається.
Радію природі, людині, тварині, птасі.

Романтичні мрії ще сповнюють душу
Вірою в добро, що - без меж.
Мої зими, весни, літа, осені... Сказати мушу,
Що люблю цей світ, всіх Вас теж.

Горить в серці вогонь - той, що не згасає.
Я - така, як колись, та вже - трішечки інша.
Йду в ногу з життям. Біжить небо безкрає,
А під ним - круговерті, галас і тиша.

... Голос вітрів шелестом листу
Навіює спогади з мого життя.
Стелить доріжку з клена врочисту
Й веде мене впевнено у майбуття.

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

Павутина пройдених мною доріг
Мені одній лиш - до болю знайома.
Мала Батьківщина... Батьківський поріг.
Перші світи... Вже - не вдома.

Здається, повернусь й буде, як колись,
Та стелиться інша стежина.
Студентські роки... Зорі в парі зійшлись.
Поруч - омріяна мною людина?

Якби доля всміхнулась щасливо й добре,
Не пройшла б я тих всіх перехресть,
Думки ночами не бігли б за обрій.
Монологи - за крок до нещасть...

Та попереду - море нових доріг.
Вже сміло йду я по них не сама.
Промінчик сонячний в вікна до мене прибіг.
Діти з радістю кличуть: "Ма..."

І повели в майбутнє нас нові стежини...
Разом дружно по них ми пройшли.
Віддалялись вони від тієї місцини,
Де так довго колись до цього жили.

Лишились позаду всі щастя й тривоги,
Море друзів хороших і близьких людей.
Лист осінній лягає мовчки під ноги.
Потяг мчиться вдаль... Ей, життя, ей...

Столиця стріла нас гордо й велично.
Двадцять років вже скоро буде.
Попрощалась з минулим своїм я навічно.
Назад дорога навряд чи мене поведе...

Павутина пройдених мною доріг -
Лиш у спогадах. Нема вороття назад...
Сумний без батьків є отчий поріг.
Все, що досі було, забрав листопад...

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

За краєчок сірого карнизу ледь трималася надія.
Пильно заглядала їй в вічі, додавала сили.
Озираючись довкола, тихцем промайнула мрія.
Тепер гострі, холодні вітри вже менше штормили.

Крізь тоненьку віконну шибку обережно зайшла віра.
Просила не звертати з дороги, впевнено йти до мети.
Зі сизими туманами кудись зникла духовна зневіра.
Знову захотілося комусь вірити, дорожити, жити.

За вікном - люди, кохання, ... Сил додає до дітей любов.
Де стріти жіноче щастя, щоб відчути стукіт у серці?
Замріялась... Ех, бути б щасливою знов...
Бажання тихо притаїлось в душі на самому денці.

Щось вже збулося... Щось ніколи й не збудеться...
Швидко біжить час. Жене свої хвилі течія.
Доки живе людина, про щось мріє, на щось надіється.
Для когось вона - далека, чужа, а для когось - рідна й своя.

Три душевних стихії: віра, надія, любов...
Вони вчать нас вірити, надіятись, любити.
Хтось пливе за течією... В когось від штормів закипає кров...
Мріємо з надійною, доброю людиною свій вік прожити.

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко