Сонце в небі ясно світить,
Зігріває всіх теплом.
А я йду собі до річки,
Змити втому перед сном,

Насолоджуюсь красою,
Скрізь мальований пейзаж,
Це природа постаралась,
І змішала стільки фарб.

Вітер дує у обличчя,
Я у нього попрошу,
Здуй усе що причепилось,
Від очей і язику.

От уже прийшов до річки,
Що біжить між берегів,
Я пірну в цю прохолоду,
Що додасть здоров’я й сил.

Хай пливуть за течією,
Всі проблеми із життя,
Всі хвороби і невдачі,
В далечінь несе ріка.

Вийду з річки повний сили,
Вітер знов мене зустрів.
І щоб більше сил набратись,
Я багаття розпалив .

Хай воно тепло дарує,
Все лихе згорить в вогні,
І розпалить серце й душу,
Для любові ,без пітьми.

Вже і зорі показались,
І іти додому час,
Щиро дякую природа,
За прекрасний цей релакс.

Чорні хмари дощові небо обліпили,
Чути грім з усіх сторін, капають краплини.
З неба блискавки летять до землі яскраво.
То Перун карає тих хто лихе бажає.

Вийду з хати я під дощ, підніму долоні,
Привітаюсь з Перуном, не боюсь я грому.
Запитаю, чому злий? як у нього справи?
І мені він відповість, ми ж сім’я з Богами.

Дощ сильніше вже іде, я стою щасливий,
Все змиває він з мене і дарує сили,
Кожна капля є жива створена Богами,
А не та що у відрі, свячена попами.

Подивлюсь у небо я, пильно і без страху.
Бо нікому із людей не бажав я жаху,
Не боюся що Перун мене покарає,
Бо по совісті живу,всім добра бажаю.

Усе ближче чути грім, блискавки по всюди.
Ніби справжній феєрверк це небесне чудо.
Нехай нечисть вся біжить від мене і люду.
Ми онуки тих Богів, що рабів не люблять.

Воїни славетні,що не знали страху,
Предки українців вільні і завзяті,
Ви за Рід і землю мужньо воювали,
Ні за які гроші совість не продали.

Вас не брали стріли, кулі оминали,
Замовляти рани вас Волхви навчали,
Як навести морок,ворога злякати,
Треба ці знання знову відновляти.

Ви в усі часи правду захищали,
І ніколи у біді брата не кидали,
Не боялись ні царів ні заморських ханів,
Бо неволя гірше смерті так завжди казали.

Славні предки козаки,прошу допомоги,
Характерницькі знання передайте Роду.
Научіть своїх потомків часом керувати,
Розкажіть як поміч й сили із природи брати.

Нехай сам Іван Сірко нам допомагає,
Замовляння для страху ворогам читає.
Щоб потомки козаків більше втрат не мали,
І у битвах за свободу всіх перемагали.

Характерник не вмирає,він відпочиває,
Доки на його землю зло не нападає,
А як тільки небезпека перейшла кордони.
Ці безсмертні козаки знову йдуть до бою.

Я хочу звернутись до свого народу,
Щоб кожен подумав й собі відповів.
Як можем бажати ми миру і щастя,
Забувши історію наших дідів.

Народ вірить в Бога який нам не рідний,
А тих хто нам рідні, вважають гріхом.
І думають краще єднає молитва,
Яка лиш навчає як стати рабом.

Традиції предків що вчили віками,
Любить свою землю, навколишній світ.
Вогнем і мечем Віру рідну стирали,
Убивці з хрестом, почали всіх хрестить.

Покрали свята, які вільні слов’яни,
Завжди шанували і вірили в них.
Назвали своїми, кати із хрестами,
Щоб віру чужинську хоч як прищепить.

На капищах світлих,церкви будували,
Волхвів убивали вони довгі роки.
На біблію, Віди святі заміняли,
Які нас навчали по совісті жить.

Прийшов час прокинутись, зняти кайдани,
Зірвати із себе печаті й хрести.
До Рідної Віри тягнутись всім серцем,
Традиції славить, літописи вчить.

Не треба нам храми і їхні молитви,
Попи із іконами час вже забуть.
Вже годі нам рабства, хрестів,і Ісуса,
До Рідної Віри нам час повернуть.

А пам’ять Родова нехай допоможе,
Традиції предків підняти з глибин.
Щоб Віру слов’ян прославляли довкола,
Онуки згадали про Рідних Богів.

Теплий дощику іди,
Суху землю промочи,
Щоб рясніли урожаї,
Соковиті стали трави.

Хай Стрибог жене по небу,
Хмари дощові до мене,
Під дощем я буду грати,
Негатив з себе змивати.

Мати Макош дощик дай,
Щоб зелений був мій край,
На городах все зростало,
Засухи земля не знала.

Дощик, дощик поливай,
Нові сили нам давай,
Щоб босоніж дітлахи,
Міряли калюжі всі.

Ми дощу пісні співаєм,
В гості вже давно чекаєм,
Урятуй нас від посухи,
У віконечко постукай.

Ти пройди по всій окрузі,
По річках,лісах і луках,
Все вологи набереться,
І веселка посміхнеться.

Сонце сходить обрій світить,місяць спать лягає,
Неймовірна ця краса опису не має.
А я йду собі гуляю в цій ранковій тиші,
Мию ноги у росі, та іду до лісу.

Босі ноги від землі сили набирають,
Мене вітер підганяє до природи храму
Підійду до краю лісу,дозволу спитаю,
Чи не проти Лісовик,що я погуляю.

Сонце високо зійшло, всім тепло дарує,
І уже під спів птахів лісом я крокую,
На галявині під дуб покладу гостинці,
Щоб звіряток лісових пригостити трішки.

Потім упаду в траву і заплющу очі,
“Радий що знайшов ти час”,ліс мені шепоче.
Буду мріять про життя під пісні природи,
І набравшись сил сповна я забуду втому.

Пильно в небо подивлюсь в цю безодню синю,
Сам собі в думках скажу ,як же тут красиво.
Той хто в ліс з добром іде,просто відпочити.
Тут гармонію знайде ,між дерев і квітів.