І ось вже зима,рік новий зустрічаєм,
Та радість відсутня в очах у людей.
Три роки країна в крові потопає,
Бо стало комусь дуже мало земель.

Імперські амбіції діда старого,
Який захотів погуляти в війну.
Забувши підписану мирну угоду,
Ступив на святу Українську землю.

Цей карлик назвав Україну своєю,
Що ніби ми з ними одвічні брати.
Скажу я вам чесно з такою ріднею,
То краще у світі одному рости.

Чи то від маразму ,старий той придумав,
Що Київ російський,його повернуть.
Не може ніяк цей старенький збагнути
На мапах була тоді Київська Русь.

Роками нам в вуха красиво співали,
Ми ваші брати,не роздільні на вік.
Якби тоді знати що брат божевільний,
То краще було ще малим утопить.

Тепер дід той в бункері десь заховався,
Що тітка з косою не може знайти.
Та всі сподіваються час той настане
Вона його знайде, і настане мир.

Хто виріс в селі той мене зрозуміє
Яка це природа, й повітря п'янке.
Довкола дерева,трава і тварини
У місті такого не стрінеш ніде.

Коли на світанку встаєш до схід сонця
Ідеш ловить рибу,збиваєш росу.
Співають птахи,вітер грає з волоссям
А ти відганяєш комарів на льоту.

Хтось скаже в селі навіть нічим зайнятись,
Немає там барів,гучних дискотек.
Та тільки як свято, а краще відпустка,
Родинами їдуть із міста до сел.

Бо хочуть у тиші усі відпочити,
На березі річки уха і шашлик.
У лісі грибів назбирати корзину,
До ранку на лавці слухать спів соловїв.

Бояться села,бо там треба робити,
В селі все дає тобі рідна земля,
Город обробляти на протязі літа,
Худобу глядіти, таке от життя.

Село це те місце в якому і досі,
Традиції люди у серці несуть.
Чекаєш канікул,бо кожного літа,
до баби і діда тебе відвезуть.

Ті хто із селом із дитинства знайомі
мене зрозуміють,підтримають всі.
Село це душа України й народу,
Дитинства колиска ,пісень і віршів.

Ми ніколи не прийдем до єдиної цілі,
Доки будем ділитись і рішать хто правий.
Бо із давніх часів ,ще тоді говорили,
Що єднання то сила,кожен там як один.

Коли мудрі князі племена об'єднали,
Утворилась могутня Київська Русь.
Слава тої землі по всім світі звучала,
Одна віра була,що об'єднує дух.

А тепер сталось так,на шматки рвуть
країну,
Зовнішні вороги лізуть з різних сторін.
І в середині чути тільки лайки й прокльони,
Розділилось суспільство на два табори.

В кого грошей багато,стали ті немов
Боги,
Їх не може чіпати правосуддя рука.
За них мають робити і іти воювати,
А вони і на далі простий люд оббирать.

Ми ніколи не прийдем до єдиної цілі,
Доки буде у владі кумовство,братовство.
Доки кращі сини захищають країну,
А пузаті пани нагрібають добро.

Час забути всі лайки,ворожнечу, прокльони,
Об'єднатись народу в єдиний кулак,
Вигнать ворога,захистити кордони,
І у самій країні навести вже лад.

Скільки наша земля має часу страждати?
Чому з давніх часів, і в теперішній час
Наші землі родючі та народ працьовитий,
Від набігів ворожих мають весь час
страждать.

У князівські часи,то Татари й Монголи,
А іще Печеніги топтали степи.
І тоді зброю брали прості хлібороби,
Щоб дітей захистити від цієї орди.

Йшли роки і прийшло до нас лихо
заморське.
Захотіли і Турки у нас панувать.
Грабували ,вбивали,забирали в неволю,
Тут прийшлось козакам за ці землі стоять

Та минали часи і тепер уже Німці,
На залізних машинах почали нас бомбить.
Знов народу прийшлось в руки брати
гвинтівки,
Відбивать героїчно кожен метр землі.

Ось настало на дворі двадцять перше століття,
Всі спокійно жили й не могли уявить.
Що в сусіда проснуться загарбника
гени.
Знову нашій землі потопати в крові.

Ну коли уже прийде мир у наші оселі,
Від боїв і розривів відпочине земля.
Покоління майбутні не побачать насилля.
Більш ніде не почнеться проклята війна.