ДОДАТИ ВІРШ
АБО
  Філософські    Паралелі…

Паралелі…

Нічна імла. Воюють зорі.
В крові купаються світи.
Ми вільні — чи в сліпій покорі?
Хто нами править з темноти?

Хто кров у жилах розганяє
І випікає дні вогнем?
Хто наших ран не помічає,
Кидає мерти під мечем?

Хто тче безодні, наче ризи,
Стискає щелепи у скель?
Хто вічність розлива крізь зрізи
Своїх кривавих паралель?

А потім — смуток розстеляє,
П’є чорний біль з людських сердець.
Хто так безжалісно кохає:
Зачне життя — і шле кінець?

Хто не сахається могили,
Зростивши корінь на кістках?
Хто гострить сталь об наші сили
І розтирає все на прах?

Хто погляд не сховає в тіні,
Коли ми йдемо в небуття?
Хто жнива править на руїні,
Збираючи чужі життя?

Хто Ти — за ширмою мовчання?
Для Тебе — пил наш сміх і плач.
Життя — це сон чи покаяння?
Ти — наш Творець чи наш Палач?

Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
  Філософські    Самотність…

Самотність…

Навколо — море людських тіл,
Вирує, пульсом б’є і грає.
Та в товщі цих безликих хвиль
Самотність в серці проростає.

Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
  Лірика    балада про любов…

балада про любов…

Що любов? Скільки списано слів,
Скільки сповідей, драм і оман?
Це неждане спасіння зі снів,
Чи солодкий і чорний дурман?

Де шукати її? В небесах?
За якими морями блукати?
Хай до неї загубиться шлях —
Я втомився. Я буду мовчати.

Хай холоне отруєна кров,
Замерзає спустіла душа.
Я віднині забуду любов —
Хай залишиться тінню вірша.

Хто сказав, що любов — це тепло?
Хто назвав її світлим причастям?
Я у водах її йшов на дно,
Розбиваючи серце в напастях.

Я шукав, я тікав і блукав,
Я молився, кричав і зривався…
Тільки суті її не пізнав,
І до денця її не дістався.

Ці дороги, вокзали, шосе,
Поїзди і холодні перони…
Я шукав її всюди, та все —
Тільки попіл, розбиті ікони.

Хай он ті, що у парку сидять,
Посміхаються світу щасливо.
Хай в ілюзіях сліпо горять —
Я ж втомився. І житиму сиво.

Та чому ж тоді б’є під ребром?
Знов благає і вірити, й жити!
Щоб, сховавшись від світу і втом,
Тебе вдома зуміли зігріти.

Ти для когось — цілісінький світ,
Ти для когось — дарована доля.
Один дотик розтоплює лід,
І для щастя звільняється воля.

І нехай доведуть мені знов,
Що за неї не варто вмирати…
Я життям обираю любов,
А без неї я ладен сконати.

Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
  Природа    Весняний фугас

Весняний фугас

Природа рветься. Крізь льоди і час
Вона ламає вистиглу облогу.
Пташиний хор — як весняний фугас —
Простелює у небо нам дорогу.

І сонце — мов наточений бурштин —
Пронизує гілок прозоре скло.
Стікає сніг із вицвілих картин,
Вливаючи у вени нам тепло.

Земля пульсує. В синьому вогні
Фіалка проростає крізь каміння.
І серце б’ється в унісон весні,
Бо в кожнім вдиху — світло і спасіння!

Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
  Патріотичні    Кричу — та не чути…

Кричу — та не чути…

Кричу — та не чути. Мовчу до нестями.
Кайдани вгризаються в жили до болю.
Своїми ж сліпими, кривими руками
Ми щастя згубили, розіп’яли і волю.

Злодійство одвічне піднято до влади,
Торує у прірву шляхи майбуття.
Ми в себе удома — та наче в засаді,
Покірно чекаємо свого кінця.

Зомлілі від туги, роздерті до втоми,
Розбиті, спустілі і чорні серця.
Над полем пожовклим вороння штурмує,
Клює недожите людське майбуття.

Молилися люди — у давності й нині.
Та небо не чує. Молитва німа.
Немає нам правди! На власній могилі
У камені виб’ють чужі імена.

Мовчить наша доля. Та скільки їй треба?
До чого ж готує, карає нас Бог?
Стражденніших душ під склепіннями неба
Не знайдеш у світі за тисяч епох!

Ми вірили в щастя, та десь спотикнулись,
І темна дорога у ліс завела.
Блукаємо в пустці, у злиднях зігнулись,
Навколо лиш морок і чорна зола.

Змарнілі від втоми, шкульгаємо далі,
Допоки не станемо врешті людьми:
Народом, що долю кує на скрижалі,
На землях, де правити маємо ми!

Допоки цей ліс із отрути і чвари
Між нами стіною глухою стоїть?
Допоки ж ми будем терпіти удари,
Чужі копійки підбирати щомить?!

Народе мій сивий, уже онімілий?
Допоки терпіти знущання катів?!
Коли ти повстанеш у власному гніві.
І станеш господарем вільних вітрів?!

Коли твоя мова, пісенно-дзвінка,
Від Чопа в Донецьк наче грім прогримить?!
Коли твої люди — могутня ріка —
Повстануть, щоб землю свою боронить?!

Коли твої води наповняться кров’ю
Катів, що принесли нам морок і тлінь!
Тоді над степами, сповиті любов’ю,
Зійдуть переможно і жовть, і блакить!

Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
  Філософські    Вигнанці на власній землі.

Вигнанці на власній землі.

І що не кажи, а на серці — печаль,
Мов тінь понад краєм, тривога лягає.
Зронили у прірву свій чистий кришталь,
І горді, в кайданах, по світу блукаєм.

Згасили у чварах, розвіяли в дим
Багаття, що волю кувало сторіччя.
І стали у власному полі — ніким,
У власному домі — вигнанці одвічні.

Ми самі звели цю холодну тюрму,
І самі ж скували іржаві лещата.
І замість світанків ковтаєм пітьму,
Чекаючи мовчки на суд і розплату.

Та досить коритись! Збираймо кришталь,
Збудімо вогонь, що сховався в імлі.
Нехай переплавиться в ярість печаль —
Бо ми не вигнанці на власній землі.

Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
  Філософські    Моя ж Україно…

Моя ж Україно…

Що далі, чекати між світом і тінню?
Чий голос шукати, чиє там коріння?
Чи попіл, чи пустка, чи вірна утрата?
Ну в чому ж, скажіть, ця земля винувата?

В глухому мовчанні хитаються зорі,
І світ шелестить на забутому полі.
Гойдається в небі холодна струна,
Над попелом долі зійшов сатана.

Розп’ята в лещатах свобода і воля.
Диктують нам правду, чужя це доля.
Гойдаються пасма на білій березі.
Звук мес не затьмарює думи тверезі.

Гойдається вервиця в руцях попів,
Мов спогад, що світ скоренить не зумів.
Мов рухи Шеврейля, мов віхола жалю.
Ми віримо досі про щастя у раю.

І мертво гойдається гілка кленова,
Над полем із вирвою — ворога мова.
Ридає в гіллі запустілім від жалю
Старий соловейко в колись білім гаю.

І вкотре кайдани бряжчать понад хмари.
Могили грибами ростуть з прапорами.
Забута, зневажена, продана слава…
Моя ж Україно, колись величава…

Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
  Філософські    Набати відплати…

Набати відплати…

Уже наболіло, до тім’я пробило,
Сталева епоха роздерта ущент.
На цвинтарі правди холуї засіли,
І руки Феміди закуті в цемент.

Смеркає від крові, що в небо пролилась,
І гомін шалений крізь всесвіт пливе.
Кати, схаменіться: оце беззаконня
Вам вічним прокляттям у вік проросте.

Сплюндровані душі не стануть мовчати,
Змарнілі серця не простять цих утрат.
Судилося вам ще від болю кричати,
І вже не повернете часу назад.

Століття, закуте у місячні лати,
Століття, омите у крові солдат.
В’їдається в гени пекуча розплата
За все, що ніколи не вернеш назад.

Не тіштесь, о кати, що вас пробачають,
Не сійте даремно в душі сподівань.
Слова ці для вас домовиною стануть,
Земля не простить вам кривавих діянь.

І вітром холодним на душі ці грішні
Зійде неминучість, важка у стократ.
Над волею нашою, терном повитою,
Гримнуть набати одвічних відплат.

Лютуйте востаннє в гордині безмежній!
Ви — попіл, що згине під кроком віків.
Ми ж зродимо ватру свободи звитяжну
Над прахом безславно забутих катів.

Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
  Природа    Білим димом…

Білим димом…

Білим димом весна облітає
У терпкім ароматі розтрав.
Вітер гілки могутні гойдає,
Зелен-світ з-попід мороку встав.

Синя чистість у небі іскриться,
П’є зоря золотий первоцвіт.
Захолола в кришталь таємниця —
Цей високий, обчужлений світ.

Не жаль того, що квітне і в’яне,
Бо в красі цій — і спокій, і хміль.
Вечір в’яже рожеві тумани,
Затишає і радість, і біль.

Буду слухать, як яблуня диха,
Як у землю стікає роса…
І нехай причащає нас стиха
Ця нещадна, святая краса.

Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
  Лірика    Відгоготіло…

Відгоготіло…

Відгоготіло. Відболіло.
Час вистудив печаль німу.
Ти вже до інших обернула
Свою невичерпну красу.

Лети ж у ті сади осінні,
Де осипається розмай.
Я не шукатиму спасіння —
Ти тільки, світла, не згасай.

Я не зову тебе, не плачу,
В душі — прозора далина.
Свою любов, палку й терплячу,
Я випив з гордістю, до дна.

Свій хрест несу — мені по силі,
І кожен біль гартує сталь.
Я залишаю в заметілі
Свій найсвітліший, гордий жаль.

Іди ж у світ. Неси багаття.
Даруй їм золото своє.
А мій талан — моє розп’яття:
Любити те, що не моє.

Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська

Aintigo - Strony internetowe Warszawa

[contact-form-7 id="87" title="Formularz 1"]
[contact-form-7 id="87" title="Formularz 1"]