Сидить. Похмурий. Добрий.
Пронизаний останніми нотами життя.
Сидить і згадує. Те, що щезло так швидко,
так миттєво,
так безстрашно.
Антоніо — хворий.
Не може ходити.
Повітря лише наполовину заповнює його виснажені легені.
Іноді він бачить смерть.
А може, це тінь.
Або темний промінь яскравого місяця
серед глибокої ночі.
Лежить.
Поглядає на дружину.
Для нього вона завжди молода.
Він досі захоплюється її очима.
Колись він у них потонув — і тоне досі.
Розуміє: скоро піде далеко.
У невідомість.
У страх, що більше не побачить її.
Ні дітей. Ні онуків.
Навіть того сварливого сусіда,
що все життя гарчав.
А може… побачить?
Розум старий,
але ясний. Мудрий.
Він згадує.
Що зробив.
Де згрішив.
Кого не вислухав.
Кого нагородив добрим словом,
а кого вбив мовчанням.
Починається все з дитинства.
Воно було важке.
Батько залишив матір.
П’ятеро дітей.
Антоніо — найстарший.
Дитинства не було —
була лише допомога матері.
Школа. Неправильне оточення.
Пішов.
Знайшов світло.
Почав працювати.
Навчатись далі не міг — потрібні були гроші.
Зустрів любов усього життя — Марію.
У ній він побачив частину себе.
З першого погляду знав — вона його. Назавжди.
Вони кохали.
Одружилися.
Народили дитину.
Він працював ще більше.
Допомагав матері.
Годував родину.
Спостерігав за старими знайомими,
які будували свої “успішні” життя.
Хотів заздрити.
Але вмів тільки радіти за інших.
Він старався.
Боже, як він старався.
Все життя — для всіх.
Крім себе.
Не мав хобі.
Лише роботу.
Вмовив себе, що лити метал у форми — це захоплення.
Але десь глибоко,
в найглибшому куточку душі,
він це ненавидів.
Ніколи не виїжджав із країни.
Не бачив краси світу.
Не шукав себе —
лише закопував.
Забув про мрію.
А може, ніколи її й не мав.
Віддав життя іншим.
Якою ціною?
День за днем
доньки майже не бачили батька —
він працював.
Робив усе для них.
Дві принцеси.
Його Всесвіт.
У 58 — втратив ноги.
Покарання?
А може, душа втомилась
і просила забрати їх.
А може, так просто склалося.
Був удома.
Дивився чорно-біле телебачення.
Пив каву.
Намагався допомогти дружині.
Проводив час із онуками.
Дарував їм любов.
Іноді задумувався:
могло бути інакше.
Хотів спробувати садівництво.
Або деревообробку.
Але боявся.
Страх завжди був поруч.
Так і минули роки.
І лише зараз,
лише в ці останні хвилини
Антоніо зрозумів:
він хотів бути лікарем.
Його добре,
до найменшої частинки — чисте серце
могло б лікувати.
Могло б допомагати.
Могло б рятувати.
Він звільнився від страху.
Але тільки тепер.
Чи не запізно?
Розуміє:
міг усвідомити це раніше.
Міг змінити.
Міг розцвісти.
Шкода,
що більшість ніколи цього не зрозуміють.
Життя — одне.
Усі ми живемо його вперше.
Ніхто не знає, як правильно.
Але страх
може зробити нас сильнішими.
Він востаннє подивився у очі Марії.
Інакше.
Глибше.
Мудріше.
І з цим розумінням — пішов.
Туди,
де ніхто не знає, що буде.
Софія
