Річки течуть по землі.
Не наче стрічки на папері.
Гарні краєвиди має земля.
Де живут чудові люди.

Земля наповнена духмяним запахом.
Відчуття немає меж.
Радіють люди і звіри ранковому світанку.
Сонячні промені виграючи в водах річок.

Збирають фермери врожай.
Плодами встелені сади.
Ягодами і фруктами наповнені ящики.
На зиму врожай буде в кожній господині.

Літо і осінь дають запас на майбутній рік.
Гарне літо тепле і яскраве.
Відпочивають в затінку і на природі.
Хтось у подорожі багато пригод зустріне.

Країна має багато скарбів.
Може ділитися всіма охочими.
Любовью ділиться мати з дітьми.
Науковці відкривають свої знання.

Кожний виріб і слово дає надію на гарне життя.
Когось надихає на розвиток і свідчити.
Що вона існує і є живою і старається жити як усі.
Історія народу буде вічно жити.

Слова не вмирають в пам'яті зберігаються.
Віршах і піснях народу лине по всій землі.
Шануємо і любимо все добре.
Створене на вічно збережеться.

Денис Третяк 21.07.2026<br>Денис

Чи вдалося забути про нього?
Не зовсім, хоч дуже б хотілось.
У ці холодні, безсонні ночі
повертаюсь до миті, де між нами щось змінилось.

Запитають: «Чи були ми знайомі?»
З болем у серці скажу: «Ні».
Та у спогадах знову спливають
його ніжні слова і палкі.

З болем згадую його голос
і те, як уперше познайомились ми.
У голові від наших спогадів — хаос,
зате справжніми тоді були ми.

На хвилину б повернутися до тебе —
та це лише в мріях моїх.
Ти назавжди забув уже про мене,
а я згасаю поволі в тобі.<br>Христина

В цьому місті геть немає
Ані вулиць, ані площ.
І в тумані щось ховає
Той, хто йде. А йде тут дощ.

Тліє обрій – не палає,
Як горить в багатті хвощ.
І ніколи тут немає
Світла сонця. Є лиш дощ.

Хай душа твоя не знає,
Як пече холодний борщ.
Кажуть, час завжди спливає…
Особливо де йде дощ.
<br>Остап

Вони літають, бо нема де сісти –
усе спустошене без тіні співчуття…
Відтак ти чуєш як по всьому місті
співають ангели про страчені життя.

– Які тажкі із ним зробились ноші. –
то – санітар. – Аж руки повело!
Люблю життя, як та повія гроші…
але взаємністі ніколи не було.
<br>Остап

Не буду розкидатися словами
І часу гаяти не буду з вами,
Бо я тут зовсім не для красоти…
Мені не вистачає доброти.

Хизуються розумністю розумні,
Хоч більшість їх ідей отруйні
І приведуть наш світ до пустоти.
Мені не вистачає доброти.

І нетямущих більше, ніж багато.
Вони свої руйнують й наші хати.
Їм тіки би набити животи.
Мені не вистачає доброти.

І егоїзм ненавиджу і заздрість, –
В мені вони породжують ненавість.
Успішних всіх би вішав на хрести.
Мені не вистачає доброти.

Багатих я ненавиджу окремо
І ними побудовану систему.
І відвертає геть від бідноти.
Мені не вистачає доброти.

Також претить жорстокість цього людства
І не зношу прояви боягузтва –
Усіх таких саджав би на костри.
Мені не вистачає доброти.

Терпіти я не можу всіх розутих, –
Мені на них противно навіть чхнути.
Ненавиджу і тих, хто у взутті.
Мені не вистачає доброти.

От якби зникло раптом цеє людство –
Одразу припинилося б паскудство…
Але нехай залишаться коти!
Мені не вистачає доброти.
<br>Остап