Незламна наша Україна,

Неначе дівчина струнка.

Калину в косу заплела,

З народом, мовою єдина.

 

І знов до Господа благання,

Шепочуть стомлені вуста.

Слова, що згадують Христа,

Молитвою з самого рання.

 

Біля намолених ікон,

Відчую теплоту небес.

Ісус за нас помер, воскрес,

Посів на свій небесний трон.

 

Прийде благословенний день

На чорноземах перед Богом.

Сім`я збереться у дорогу,

Співати радісних пісень.

 

Шануй батьківський заповіт –

Люби свій край, людей, родину

І неньку – матінку єдину,

Щоб аж пишався цілий світ.
<br>Леонід Лахтюк

13.07.2026
1600-й день війни
ЧОМУ?

росіяни!
Шкода вас було спочатку,
Але зараз уже – НІ…
Вас мабуть чорти ліпили,
Без поваги до землі,
До людей,
Тварин,
Природи,
До життя узагалі.
До керма ви допустили
Найогиднішого з вас,
Він руйнує вам країну,
Ще й пришвидшує той час.
І не сумно, а огидно,
Що сусіди наші ви,
Та чому до пір сих досі –
Не прокинулися ви?
Невже вас життя не тішить?
Не приваблює краса?..
І чому закони Божі,
Справжні,
Чисті і людські,
Не вживаються із вами
У смиренному житті???<br>Галина Корольова

Не шукай це кохання в романах чи древніх листах,
Його назви немає у жодній із тисячі книг.
Воно не пульсує в гарячих, палких устах,
І не гасне під тиском довгих, років.

Це не спалах вогню, що лишає по собі дим,
І не тиха гавань, де хвилі лягають спокійно.
Це коли ти стаєш простором в її дущі, усім і нічим
А а вона тримає цей простір стабільним.

Ми не ділимо небо на двоє, ми самі як небосхил,
Де зірки проростають крізь шкіру, крізь доторки наших тіл.
Це кохання не потребує слів, магії чи надлюдської сили.
Бо воно звучить як тиша души, така сильна та незбагненна.

У світі немає правил для цього дивного дива:
Адже як можна пояснити те, що завдяки коханню людина щаслива.
Моя душа залюбки потопає в твоїй,
Без жодного страху, сумніву чи недовіри.

Це кохання загорілось зненацька й на завжди,
І ніхто потушити не сміє.
Ми з тобою поза, часом замкнули для двох наші сердця.
Десь там, де замість зими та розлуки, завжди буде казка, із гарним, счастливим кінцем.
Адже це наш вибір, та його ми не змінили ніколи🫶
<br>Воронов Владислав

Ти вимірюєш трасу своїми очима,
Кілометрів п'ятсот проїжджаєш за день.
І вважаєш, що вже невловима,
Подих вітру торкає легень.

Твоє дзеркальце зовсім не в хаті,
Красу підкреслюєш у лобовому склі.
Тональник, пудра і парфуми взяті,
Не у трюмо – у «бардачку» вони.

Ти погляди збираєш мимоволі,
Не тільки, як водійка тягача.
Для багатьох ти наче в ореолі,
Але ж ти зовсім не свята.

Кохання проміняла на машину,
Дитячу мрію втілила в життя.
А він вбачав в тобі дружину,
А ти ридала аж до забуття.

Проте не довго тебе крило,
І вщухли згодом почуття.
Не до вподоби тобі «мило»,
Це все ж заради майбуття.

Ніхто не змусить покохати,
Ніхто не змінить вже тебе.
Лише тобі це вирішати –
Кому відкриєш серденько своє.

Але прийде кохання до порога,
Бо навіть сталь буває неміцна.
Через любов покинеться дорога,
І буде доля вам написана одна.
<br>Ігор Перегняк

Розквітало рідне слово
У саду казкових мрій.
Гріло сонце, і весною
Огортало цілий світ.

​Розквітало рідне поле…
Квітів барва й запах трав
Розносився між словами —
Тихим шепітом туман…

​Акт №2
​Ангел 1:
Розпалили біси багаття і собою задоволені всі,
і стирали дитяче щастя
у страшній гонитві війни!

​Люд:
До дверей підкрався незримий ворог,
В серці всіх наробив біди.
І ридає дитяче горе
У підступній гонитві пітьми.

​Ти не світло, а страх і морок,
Ти не сонячний день, а ніч.
Ти брехливе, трухляве слово,
Ти лукавого біса сміх.

​Гниле яблуко ти і творець роздору,
Ти едемського саду кінець.
Ти брехливе московське слово
І московська брехлива честь.

​Слова честі і правди забуті.
Так облиш ти цей білий світ!
Так загинь, не шукай покути,
Бо єдине прощення — смерть!

​Слово «Смерть» і вогонь розкуто,
Слово «Жах» у очах дітей.
Ти старе, непутяще слово,
Твої крила — коротка шерсть.

​Димом вже затуманив мозок,
Сивиною обросли думки.
Не згадаєш людської подоби
І ніколи не станеш живим.
​

Ти піди у свій страх глибокий,
В свій болотний, незримий світ.
Відпусти ланцюги покути
І людей відпусти навік!

​Ти прокляте, продажне слово,
Ти герой тільки в мріях сліпих.
Тільки мертвий з тобою готовий
Розділити і дім свій, і хлів.

​Слово, стерте забарвлене кров'ю, —
Слово тих, хто про честь вже забув,
Хто віддав людське місто роздору
Та продав свою душу за жерсть.

​Замість думки є телевізор,
Замість совісті — нафтопровід.
Замінило ти своє щастя
На зрадливу коротку мить.

​Твої рими — ракети і бомби,
Ти жахливе відлуння століть.
Неосяжне, лайливе ти серце,
Ти примарна надія глухих.<br>Дені Наузер

В нічній пітьмі розп'ятий і розкутий
В людській душі, похований замкнутий
Людьми давно побитий і розбутий
Горить вогонь занедбаний, забутий!

Вогонь горить нащадками забутий
В серцях героїв втілений і взутий
У вчинках праведних озброєний і мудрий.

У темнім лісі, непомітно розгорівся
У славній Україні в давнину озвівівся,
І так віками десь він виринає
І гідних він людей шукає!

Де злоби і неправди виринають
Де кати добрим людям докучають
Де Хліб від твого дому забирають,
Селян у кайдани й в клітки саджають
Шукає він собі людей.

Тих хто, з народження із волею родився,
Від боротьби за правду не закрився
За честь і мудрість меч свій підіймає
І справедливості для всіх людей шукає.<br>Дені Наузер

Завітала осіння пора,
Жовте листя кружляє і падає,
А на серці моєму журба —
Ця краса мене більше не радує.
Я ловлю на собі погляд твій,
Серцю біль він лише завдає.
Я не вільна, улюблений мій,
Та й у тебе кохання своє.

Як позвеш мене — не відповім,
Підійдеш — відвернусь і піду.
Якщо навіть покличеш мене,
Все одно, ти пробач, не прийду.
Я дивлюсь в твої очі сумні,
Як зітхаєш у всіх на виду.
Навіть скажеш, що любиш мене —
Все одно, ти пробач, не прийду.

Вже минає прекрасна пора,
Зачастили холодні дощі.
А від зустрічі туга одна,
Хоч кохання вирує в душі.
Не прийду я до тебе, не жди,
Зустріч наша на горе й біду.
Навіть сильно мене не проси —
Все одно, ти пробач, не прийду.

10.07.2026<br>Лариса

***

Хай розкажуть дітям мами
як діди на Валаамі
утікали милицями
скрижанілими полями
і кидались вниз з дзвіниці
бо забули їх в столиці.
Стали всім вони ізгої
покалічені герої.
Кров пролили щоб ми жили
хєр собачий "заслужили"!!!

***

Расскажите детям мамы
как деды на Валааме
убегали костылями
вдаль ледовыми полями
и бросались с колокольни
жить для них там было больно.
Стали всем они изгои
самой той войны герои.
Кровь пролили чтоб мы жили
хер собачий "заслужили"!!!

<br>Олексій Пекун

Річка омиває скелю,
Людина ходить по стежці.
Трояндами встелена земля,
А лілії пливуть по воді.

Неначе небеса подарували нам мир,
Десь спокій у душах людей.
Та темрява неохоче відійти.
Навіює страхи і біль.

Хоче панувати всюди,
Та хто дасть її сили.
Як згине в своїй жадобі,
І не побаче свої жнива.

Ми не раби смерті і жаху,
Вільний народ козаків.
Цінує свободу і вільність.
Гідно береже свій народ.

Любов дарує кожній дитині,
Дерева дають свій плід.
Листям огортають землю нашу.
Кров'ю орошають кожний клаптик.

Дні священними стають для нас,
Земля омита і очищення кров'ю.
Плодами і ягодами славиться вона.
Цілющими травами лікує людей.

Річками і озерами омиває душа,
Кожну молитву почують Небеса.
Що допомогу пришлють Вони.
І зло відійде назавжди.

Поглинуть скелі і моря,
Забудуть на віка всі люди.
Тільки в історії збережуться подвиги,
Про доблесний народ України.

Денис Третяк 11.07.2026<br>Денис

Вересень гримнув залпом над Польщею,
Танки розпанахали мир.
Варшава здригнулась від куль іржавих,
А слідом — Норвегія впала в туман.

Голландія, Бельгія, Франція, Дувр —
Бліцкриг проковтнув узбережжя.
Але над Ла-Маншем розбився об шквал
Люфтваффе залізне угруповання.

Дюнкерк ще димів, але Британія жила,
Радар і пілоти стримали орду.
Та Схід уже палав — «Барбаросса» прийшла,
І Київ, і Смоленськ упали в прірву.

Москва не скорилась — мороз і окопи,
Сивір вітер рвав шинелі.
Відкотився вермахт, але знову — до бою,
Волга палала в кривавому дзеленчанні.

Сталінград — місто-кістка, де кожен поверх —
То лінія фронту, то братська могила.
Там мапа жила лиш від «Нахт» до «Морген»,
Там смерть вигравала, де армія вила.

Курськ — наче залізний ураган,
Тисячі тонн броні і пороху.
Танки горіли, мов сонячний стан,
Небо — в чаді, земля — у проколах.

Дніпро, Буковина, Карпати, Десна —
Земля горіла під кроком.
Італія впала, зім'ялась, слабка,
А Схід уже дихав наступом строковим.

Червень — і «Багратіон» мов грім
Розтрощив групу «Центр» на шматки.
Білорусь задихалась від димних веж,
А в серпні — Варшава встала з руки.

Нормандія — хвилі сталевого
бою,
Плацдарми, що кров'ю полито.
Тисячі юнаків під кулеметним роєм,
Але Захід прорвався — ворота пробито.

Арденни, Ельзас, Рейн і Одер,
Калінінград, Будапешт, Прага.
Союзники йдуть, мов повінь води,
А Червона армія — мов тайфун драний.

Берлін — останній бастіон,
Кожна вулиця — смертельний клубок.
Будинки палають, мов папір навколо,
Рейхстаг — просто в прицілі, в прицілі бік.

А під землею, в бетонній норі,
Де тиша густіша за дим, —
Сидить той, чий голос колись вів народи,
Та став лиш відлунням німим.

Харизма згасла під тягарем краху,
Не врятували ні крик, ні наказ.
І той, хто імперію будував страхом,
Побачив поразку в останній свій час.

Остання обойма — для себе, для Еви,
Скроня в сірій тиші гуде.
Стіни спинились, мов свідки епохи,
І полум'я вище не йде.

Він не почув, як упав Третій Рейх,
Не побачив прапор над Рейхстагом знов.
Лиш темрява миті — без слави й без величі,
Де владу змінила безмовна ніч…

А над Берліном — вітер і попіл,
Свобода пахне димом й дощем.
Той, хто умів за собою вести мільйони,
Закінчив шлях бункером… власним кінцем.<br>Максим Якубенко