Прости кохана що так сильно
Іншу вчора покохав
Хоч стара вона і жирна
Але має жигуля
Часу минуло не багато
Тепер плачучи я їду в жигулі
Часто на дорогі тебе бачу
Як ти їдеш в крузаці
День останній березневий
Сонечком засяяв,
Прояснилось синє небо,
Десь поділись хмари.
Вітерець легенько пестив
Кучері вербичкам,
Намагався в косу сплести
Та умити личка.
На ставку нема вже криги,
А вода прозора,
Як в люстеречко дивитись
Нині в неї можна.
Лебедиків гордих пара
Сіла відпочити,
А може десь в очереті
Й гніздечко мостити.
Будуть ці птахи старанно
За потомство дбати.
Зумів радість дарувати
День цей на прощання.
2019 р.
Що далі, чекати між світом і тінню?
Чий голос шукати, чиє там коріння?
Чи попіл, чи пустка, чи вірна утрата?
Ну в чому ж, скажіть, ця земля винувата?
В глухому мовчанні хитаються зорі,
І світ шелестить на забутому полі.
Гойдається в небі холодна струна,
Над попелом долі зійшов сатана.
Розп’ята в лещатах свобода і воля.
Диктують нам правду, чужя це доля.
Гойдаються пасма на білій березі.
Звук мес не затьмарює думи тверезі.
Гойдається вервиця в руцях попів,
Мов спогад, що світ скоренить не зумів.
Мов рухи Шеврейля, мов віхола жалю.
Ми віримо досі про щастя у раю.
І мертво гойдається гілка кленова,
Над полем із вирвою — ворога мова.
Ридає в гіллі запустілім від жалю
Старий соловейко в колись білім гаю.
І вкотре кайдани бряжчать понад хмари.
Могили грибами ростуть з прапорами.
Забута, зневажена, продана слава…
Моя ж Україно, колись величава…
У жінок років немає —
Скільки їй? Та хто ж це знає?
То вона — весна квітуча,
То як блискавка сліпуча.
То усмішка — світло й ласка,
І в очах маленька казка.
То — як вихор неминучий,
Погляд грізний та колючий.
То беззахисна й тендітна,
Люба, мила та привітна.
То вогонь, що не згасає —
Плаче, біситься, гасає.
В ній і ніжність, і стихія,
Власна логіка й надія.
Все у ній — без зайвих правил:
Що не робить — завжди права.
Вік? Та це формальність просто,
Все в житті у нас відносно.
Та вона завжди прекрасна —
Небезпечна, світла, ясна.
Загадкова, але сильна,
Духом цілісна та вільна.
30 березня 2026 р.
Життя — ніби квест без правил і карт:
Сьогодні — всерйоз, а завтра — це жарт.
Сьогодні — герой, а завтра — простак,
Ось тут ти мудрець, а там — вже дурак.
Задумуєш щось — виходить так-сяк,
Сміється життя: «Без цього ніяк?»
Шукаєш лайфак, а він, як Wi-Fi:
То є, то нема — хоч в полі шукай.
Накреслюєш план — та жодного «ок»,
Зате є пригод на цілий TikTok.
Іронії — нуль, та мінімум драм.
Щоб байдуже стало — прийму сто грам.
29 березня 2026 р.
Уже наболіло, до тім’я пробило,
Сталева епоха роздерта ущент.
На цвинтарі правди холуї засіли,
І руки Феміди закуті в цемент.
Смеркає від крові, що в небо пролилась,
І гомін шалений крізь всесвіт пливе.
Кати, схаменіться: оце беззаконня
Вам вічним прокляттям у вік проросте.
Сплюндровані душі не стануть мовчати,
Змарнілі серця не простять цих утрат.
Судилося вам ще від болю кричати,
І вже не повернете часу назад.
Століття, закуте у місячні лати,
Століття, омите у крові солдат.
В’їдається в гени пекуча розплата
За все, що ніколи не вернеш назад.
Не тіштесь, о кати, що вас пробачають,
Не сійте даремно в душі сподівань.
Слова ці для вас домовиною стануть,
Земля не простить вам кривавих діянь.
І вітром холодним на душі ці грішні
Зійде неминучість, важка у стократ.
Над волею нашою, терном повитою,
Гримнуть набати одвічних відплат.
Лютуйте востаннє в гордині безмежній!
Ви — попіл, що згине під кроком віків.
Ми ж зродимо ватру свободи звитяжну
Над прахом безславно забутих катів.
Звичайно, ми не ідеал,
Та є у нас, людей, запал,
Який завжди нам допоможе:
В душі палає іскра Божа.
Вона — як вогник у свічі,
Як сенс, що жевріє вночі,
І навіть там, де біль і втрати,
Вчить не зламатися — вставати.
Коли весь світ немов горить —
Душа тривожиться й болить.
Та вогник той не згасне, гріє,
Серця скеровує до дії.
У кожнім серці — цілий світ:
У ньому — радість і граніт,
І дар, дарований від Бога, —
Який освітлює дорогу.
29 березня 2026 р.
Не завжди ми світлі й сильні —
Є у нас і тінь, і страх.
І буває: віра гине
Десь на зламаних шляхах.
Не завжди палає іскра —
Попіл вітер рознесе,
І мовчить душа навмисно.
Думаєш: — Ну ось і все.
Світ не тільки із надії —
Десь в душі зневіра є.
І не кожна тиха мрія
Нас до нових дій зове.
Та буває — щось ламає
Там, де ями на шляхах.
І піднятись сил немає,
Бо зневіра в серці й страх.
29 березня 2026 р.
Ми люди — та не ідеал,
У нас і сила, й слабкість є.
Хтось слабкість в гордості сховав
І его пестує своє.
А хтось, на рівному упав,
Підвівшись, силу він набув.
Сказав: то Бог урок послав —
Його прийняв і не забув.
Іде вперед — без зайвих слів,
Без скарг на долю, без образ.
Він знає: істина без сліз
Стає міцною, мов алмаз.
Як визнаєш, що ти слабкий —
Долаєш власне горде «я»,
Спустивши его з висоти,
Стаєш сильнішим — день від дня.
29 березня 2026 р.
Буває, слово, як дріжджі, грає,
Рядок за обрій плавно спливає.
Ось тут — метафора, мов родзинка,
А там — іронії сміх — начинка.
Комусь — солодкі, про сни та квіти,
Щоб душу взимку могли зігріти.
А хтось чекає на перець в слові,
Щоб надихало на думки нові!
Наклала віршів уже на тацю —
Та я не хочу ще зупинитись.
Печу я вірші в жаркій духовці,
Гартую назву у заголовці.
Їх покриває смачна скоринка,
Бо кожне слово — душі частинка!
29 березня 2026 р.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
