Втомила всіх уже війна,
Рве серце горе чиєсь, сльози,
Нема, не видно їй кінця,
Казали — кінчаться морози.
Сади розквітнуть і прийде
Мир довгожданий, дай то,Боже!
Уже магнолія цвіте
І абрикоса, схоже.
Згоріла б клята та війна
І попелу не стало,
А цвітом вкрилася весна
І не перецвітала!
Щоб не здригались від ракет
А ні земля, ні небо,
Садів не сипався букет,
Бродила тиша степом.
09.04.2026.
Ганна Зубко
Квітуча моя земле,
Де я на світ цей з”явилась,
Безмежнії хлібні поля,
Там жайвора крихітні крила
Тріпочуть усе прапорцем
І високо пісня лине.
У серці моєму щем –
Неповторна краса Батьківщини.
Де хата біленька стоїть
Й блакитнії очі барвінку.
Сюди поспішаю щомить
До тебе, мій краю Подільський.
Калиноньки грона густі
Схилились донизу в долині.
Найкраще, що є у житті –
Це ненька моя Україна.
2020 р.
Кричу — та не чути. Мовчу до нестями.
Кайдани вгризаються в жили до болю.
Своїми ж сліпими, кривими руками
Ми щастя згубили, розіп’яли і волю.
Злодійство одвічне піднято до влади,
Торує у прірву шляхи майбуття.
Ми в себе удома — та наче в засаді,
Покірно чекаємо свого кінця.
Зомлілі від туги, роздерті до втоми,
Розбиті, спустілі і чорні серця.
Над полем пожовклим вороння штурмує,
Клює недожите людське майбуття.
Молилися люди — у давності й нині.
Та небо не чує. Молитва німа.
Немає нам правди! На власній могилі
У камені виб’ють чужі імена.
Мовчить наша доля. Та скільки їй треба?
До чого ж готує, карає нас Бог?
Стражденніших душ під склепіннями неба
Не знайдеш у світі за тисяч епох!
Ми вірили в щастя, та десь спотикнулись,
І темна дорога у ліс завела.
Блукаємо в пустці, у злиднях зігнулись,
Навколо лиш морок і чорна зола.
Змарнілі від втоми, шкульгаємо далі,
Допоки не станемо врешті людьми:
Народом, що долю кує на скрижалі,
На землях, де правити маємо ми!
Допоки цей ліс із отрути і чвари
Між нами стіною глухою стоїть?
Допоки ж ми будем терпіти удари,
Чужі копійки підбирати щомить?!
Народе мій сивий, уже онімілий?
Допоки терпіти знущання катів?!
Коли ти повстанеш у власному гніві.
І станеш господарем вільних вітрів?!
Коли твоя мова, пісенно-дзвінка,
Від Чопа в Донецьк наче грім прогримить?!
Коли твої люди — могутня ріка —
Повстануть, щоб землю свою боронить?!
Коли твої води наповняться кров’ю
Катів, що принесли нам морок і тлінь!
Тоді над степами, сповиті любов’ю,
Зійдуть переможно і жовть, і блакить!
Вже не чути України
Богато не чути
Поглонили галасливі
Та’ як має бути
Грают’ краще
Свищут’ вище
І в паньських кожухах
Перебратися й нам братче
Дихати їх духа
Колисаєм наші діти
Наче вітер квіти
Не по наші заповіти
Будут’ наші діти
І тобі мій рідний сину
Не бачить лелеки
Що приносив нас здалеку
Небом України
І воно собі діброва
І собі т’те поле
Розь’звієм’мось по с‘сім світі
Як ціла полова
1983
– Універсал –
На ранок ржали дико коні,
виднілися фігури з терикону,
гонець поводдя опустивши,
у супроводі офіцерських лиць.
Численому народу цих земель,
маю завірений царем універсал,
і зачитаю з площі міста Київ,
що відтепер належите ви нам:
“Приказом данним і універсалом,
ділю вкраїну імперії своєї,
по Дніпру пройде світова границя,
за нею Річ і страшна скрутнота”
Знов заржали коні, вчувся тупіт,
зімкнулись хмари, на дощі збиралось,
шумів проліс, тополя одинока в полі,
і та, схилилась тяжко у журбі…
(Автор: Сильвестр Кривенко)
Земля не кричить — вона пам’ятає
Кроки, що йшли по ній нишком у гріх,
І тих, що стояли до самого краю,
Не зрадивши правди і честі своїх.
Вона чула клятви, промовлені вголос,
І ті, що ламались у першій же тьмі.
Земля — то не камінь, не пил і не голос,
Вона — пам’ять тисячоліть у клеймі.
Там, де гадали — лишилася пустка,
Проросте коріння і вийде на світ.
Правда — не хустка і не папірець,
Це сталь, що гартує столітній граніт.
Вона знає імена, що в архівах не вписані,
І тих, хто вписав себе зрадою й кров’ю.
Надіями нашими й болем заколисана,
Вона крізь віки пронесе цю основу.
Терпляче чекає, поки все стане на місця,
Бо тінь не сховає того, що було.
На світ виходить не крик і не месниця —
А пам’ять століть, що розсіює зло.
І коли запитають: «Хто нас розсудить?» —
Земля промовчить у вечірній імлі.
Бо тисяча літ — це не просто споруди,
Це вічний суддя.
Це пам’ять землі.
Земля не кричить — вона пам’ятає
Кроки, що йшли по ній нишком у гріх,
І ті, що стояли до самого краю,
Не зрадивши правди і честі своїх.
Вона чула клятви, промовлені вголос,
І ті, що зламались у першій же тьмі.
Земля — то не камінь, не пил і не голос,
Вона — в кожній квітці на мирній стерні.
Там, де гадали — лишилася пустка,
Проросте коріння і вийде на світ.
У кожній борозні — віри пелюстка,
В кожній тріщині — зради незмитої слід.
Вона знає імена, що в архівах не вписані,
І тих, що вписали себе через кров.
Надіями нашими й болем заколисана,
Вона не шукає відплати і знов —
Терпляче чекає, поки все стане на місця,
Бо тінь не сховає того, що було.
Виходить на світло не крик і не вісті,
А факт, що розсіє і кривду, і зло.
І коли запитають: «Хто нас розсудить?» —
Земля промовчить у вечірній імлі.
Вона вже все знає. Вона не забуде.
Найвищий суддя — це пам’ять землі.
Ми не кричимо «помста»,
Бо помста — то доля слабких.
Ми кажемо просто — «пам’ять»,
Вона перетерпить усіх.
Вона довша за ваші посади,
За терміни в кріслах тугих.
Правда не терпить розради
І вийде на світло із тих —
Хто робив свої справи у темряві,
Хто в тіні ховав свій гріх.
Не з примхи, не з волі чергової —
Бо інакше не бути могло для усіх.
Народ — не гасло на площі,
Не натовп, що в безвість іде.
Народ — це пам’ять найстарша,
Що корінь у землю кладе.
Вона не забуде нікого:
Ні прізвищ, ні підлих ціни,
Ні того мовчання німого,
Що стало важчим війни.
Найгучніше кричить не зрада —
А тиша, що йде за нею.
Коли все зрозуміло й ясно,
Та правда — під гільйотиною.
Ми мовчимо не з переляку,
А тому, що знаємо ціну.
У країні, де влада — плаха,
Правда ходить без охорони.
Мовчання — це не покірність.
Це скрегіт стиснутих зубів.
Це пам’ять — холодна й вірна,
Що чекає на свій розлив.
Це тиша перед грозою,
Коли небо не дихає, жде.
Народ не змирився з бідою —
Він рахунок мовчки веде.
Вони клялись небу, клялись прапору,
Говорили правильні, вивчені слова.
Та присяга без честі — то папір без підпису,
Форма без серця, печатка без нутра.
Вони стояли рівно, дивились у камери,
Вчили народ, як правильно любить.
А самі давно навчилися іншому —
Як брати, мовчати і не червоніть.
Для них закон — це двері з чорним входом,
Де «свої» завжди знайдуть ключ.
Війна — не обов’язок, а привід і квота,
Щоб списати страх і совість на нуль.
Вони не стріляють — вони підписують,
Не ховають — вони дозволяють.
І кожен папір, що виходить з кабінету,
Часто важчий за кулю, що влучає.
Це не помилка. Це стиль життя.
Це не система — це звичка.
Присяга без честі не має строку,
Вона просто діє, поки їй зручно мовчать.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
