Земля не кричить — вона пам’ятає
Кроки, що йшли по ній нишком у гріх,
І тих, що стояли до самого краю,
Не зрадивши правди і честі своїх.

Вона чула клятви, промовлені вголос,
І ті, що ламались у першій же тьмі.
Земля — то не камінь, не пил і не голос,
Вона — пам’ять тисячоліть у клеймі.

Там, де гадали — лишилася пустка,
Проросте коріння і вийде на світ.
Правда — не хустка і не папірець,
Це сталь, що гартує столітній граніт.

Вона знає імена, що в архівах не вписані,
І тих, хто вписав себе зрадою й кров’ю.
Надіями нашими й болем заколисана,
Вона крізь віки пронесе цю основу.

Терпляче чекає, поки все стане на місця,
Бо тінь не сховає того, що було.
На світ виходить не крик і не месниця —
А пам’ять століть, що розсіює зло.

І коли запитають: «Хто нас розсудить?» —
Земля промовчить у вечірній імлі.
Бо тисяча літ — це не просто споруди,
Це вічний суддя.
Це пам’ять землі.

Земля не кричить — вона пам’ятає
Кроки, що йшли по ній нишком у гріх,
І ті, що стояли до самого краю,
Не зрадивши правди і честі своїх.

​Вона чула клятви, промовлені вголос,
І ті, що зламались у першій же тьмі.
Земля — то не камінь, не пил і не голос,
Вона — в кожній квітці на мирній стерні.

​Там, де гадали — лишилася пустка,
Проросте коріння і вийде на світ.
У кожній борозні — віри пелюстка,
В кожній тріщині — зради незмитої слід.

​Вона знає імена, що в архівах не вписані,
І тих, що вписали себе через кров.
Надіями нашими й болем заколисана,
Вона не шукає відплати і знов —

​Терпляче чекає, поки все стане на місця,
Бо тінь не сховає того, що було.
Виходить на світло не крик і не вісті,
А факт, що розсіє і кривду, і зло.

​І коли запитають: «Хто нас розсудить?» —
Земля промовчить у вечірній імлі.
Вона вже все знає. Вона не забуде.
Найвищий суддя — це пам’ять землі.

Ми не кричимо «помста»,
Бо помста — то доля слабких.
Ми кажемо просто — «пам’ять»,
Вона перетерпить усіх.

​Вона довша за ваші посади,
За терміни в кріслах тугих.
Правда не терпить розради
І вийде на світло із тих —

​Хто робив свої справи у темряві,
Хто в тіні ховав свій гріх.
Не з примхи, не з волі чергової —
Бо інакше не бути могло для усіх.

​Народ — не гасло на площі,
Не натовп, що в безвість іде.
Народ — це пам’ять найстарша,
Що корінь у землю кладе.

​Вона не забуде нікого:
Ні прізвищ, ні підлих ціни,
Ні того мовчання німого,
Що стало важчим війни.

Найгучніше кричить не зрада —
А тиша, що йде за нею.
Коли все зрозуміло й ясно,
Та правда — під гільйотиною.

​Ми мовчимо не з переляку,
А тому, що знаємо ціну.
У країні, де влада — плаха,
Правда ходить без охорони.

​Мовчання — це не покірність.
Це скрегіт стиснутих зубів.
Це пам’ять — холодна й вірна,
Що чекає на свій розлив.

​Це тиша перед грозою,
Коли небо не дихає, жде.
Народ не змирився з бідою —
Він рахунок мовчки веде.

Вони клялись небу, клялись прапору,
Говорили правильні, вивчені слова.
Та присяга без честі — то папір без підпису,
Форма без серця, печатка без нутра.

Вони стояли рівно, дивились у камери,
Вчили народ, як правильно любить.
А самі давно навчилися іншому —
Як брати, мовчати і не червоніть.

Для них закон — це двері з чорним входом,
Де «свої» завжди знайдуть ключ.
Війна — не обов’язок, а привід і квота,
Щоб списати страх і совість на нуль.

Вони не стріляють — вони підписують,
Не ховають — вони дозволяють.
І кожен папір, що виходить з кабінету,
Часто важчий за кулю, що влучає.

Це не помилка. Це стиль життя.
Це не система — це звичка.
Присяга без честі не має строку,
Вона просто діє, поки їй зручно мовчать.

Вона стоїть на папері — велична й міцна,
А в реальності — шви розповзлися від гнилі.
Коли в кабінетах не бачать, що йде війна,
Бо рахують відкати в своєму безсиллі.
Держава без совісті — це порожня тюрма,
Де закон — то зашморг лише для простого.
Там, де в “еліти” серця і честі нема,
Там шукають прибуток у горі святого.

​Ви кажете: «Разом!». Ви кажете: «Ми!»,
Та «ми» — це ті, хто в окопах і в полі.
А ви — це ті, хто за спинами й грішми,
Купує квитки від чужої недолі.
Ваша совість закрита у сейфах тугих,
Вона не болить, не пече, не тривожить.
Ви ловите бідних, ви ловите тих,
Хто вашу імперію брехні не розмножить.

​За кожен комбайн, що лишився без рук,
За кожну дитину, що батька чекає, —
Ви платите сріблом крізь кров і крізь стук
Сердець, що за правду в бою затихають.
Держава — це ми. Це мозоль і шрам,
Це хліб на столі і життя на межі.
А ви в ній — лише тимчасовий хлам,
Що точить свій ніж на людському ножі.

​Присяга для вас — це зручний маскарад,
Щоб зручніше було оббирати до нитки.
Та знайте: не вічний ваш ситий парад,
Народні прокляття — то важкі відбитки.
Держава воскресне, як випалять гній,
Як совість повернеться в кожну кімнату.
А поки ви чесність ховаєте в бій —
Ми будем писати про вашу розплату!

Вони клялись на Біблії, клялись на крові,
Казали: Україна — понад усе.
Та поки хлопці гинуть на фронтовій,
Вони пиляють гроші, мов праліс віковий.

На тендерах — мільйони, відкати — рікою,
На «гуманітарці» — жирний зиск.
Мародери в костюмах, з усмішкою клейкою,
Відмивають бюджет, наче брудний грошик.

Будинки в Дубаях, авто — на мільйони,
Поки солдат збирає на дрон чи броню.
Їхні «захисти» — рахунки закордонні,
А не служіння, не шлях на війну.

Вони — «еліта», недоторкана каста,
Роками сидять на схемах і жилах.
Їхня «чесність» — декорація з пластика,
Прикриття для зради у білих сорочках.

П’ють каву в ресторанах, креслять «плани»,
Як ще урвати, як ще обійти.
Для них війна — це золоті фонтани,
А не біль країни і крик вночі.

А ми стоїмо в чергах, скидаєм «копійку»,
Вірячи: дійде — на фронт, не в тінь.
Та бачимо, як «свої» крадуть кожну нитку
І їдять країну, що стікає в крові.

Ми — солов’ї. Ми пам’ятаєм імена
Тих, хто продав і мовчки дивився.
І прийде час — не крик, не війна,
А правда, від якої ніхто не сховається.

Бо гроші на крові не дають життя,
Вони — як іржа, що точить зсередини.
Пам’ятайте: над вами є влада одна —
Народ.
І він довго пам’ятає.

Любив я країну за сині волошки,
За ліс і ставки, за ранкові стежки.
А нині тут страшно. У ріднім краю
Я злі, сірі очі тепер упізнаю.

Ми рай тут плекали, ми вірили щиро,
Та нас розвели, позбавивши миру.
За спинами тихо все вирішили,
І віру, і гідність у тінь опустили.

Злили нас просто — без імен, без дат,
Скрутили життя у тугий канат.
За спинами справи свої провернули,
І разом із правдою нас штовхнули.

Злили нас, брате, у морок і бруд,
Кинули в безодню зручних для них пут.
І нас таких море — і далі кидають,
Системи холодні в спину штовхають.

Влада зреклася — навколо стіна,
Куди не руш — всюди тривога й війна.
Нема де сховатись від цього кола,
Та воля жива — і в тілі, і в слові.

Тримаймось, козаки, в тилу і в бою,
Ми силу ще маєм у спільнім строю.
На нас і пірати, і внутрішні зради,
І ті, що торгують землею й порадою.

Століттями лізли на наші поля —
Чужі й свої, під різні знамена.
Та кожен, хто думав, що нас уже зламав,
Зникав, мов тінь, коли день наставав.

Вони ще не знають, що буде тоді,
Як станемо разом у спільній біді.
Допоки тече дніпровська вода —
Ми вірим: минеться лихая пора.

Надія жива. Вона дихає в нас.
І сонце над краєм зійде ще не раз.
Повстане правда — без крику і злості,
А кривда зітреться, мов роса на світлі.

І будемо знову у власній сторонці —
Вільні, як вітер, і сильні при сонці.

Любив я країну за сині волошки,
За ліс і ставки, за ранкові стежки.
А нині тут страшно. У ріднім краю
Я злі, сірі очі тепер упізнаю.

Ми рай тут плекали, ми вірили щиро,
Та нас розвели, позбавивши миру.
За спинами тихо все вирішили,
І віру, і гідність у тінь опустили.

Злили нас просто — без імен, без дат,
Скрутили життя у тугий канат.
За спинами справи свої провернули,
І разом із правдою нас штовхнули.

Злили нас, брате, у морок і бруд,
Кинули в безодню зручних для них пут.
І нас таких море — і далі кидають,
Системи холодні в спину штовхають.

Влада зреклася — навколо стіна,
Куди не руш — всюди тривога й війна.
Нема де сховатись від цього кола,
Та воля жива — і в тілі, і в слові.

Тримаймось, козаки, в тилу і в бою,
Ми силу ще маєм у спільнім строю.
На нас і пірати, і внутрішні зради,
І ті, що торгують землею й порадою.

Століттями лізли на наші поля —
Чужі й свої, під різні знамена.
Та кожен, хто думав, що нас уже зламав,
Зникав, мов тінь, коли день наставав.

Вони ще не знають, що буде тоді,
Як станемо разом у спільній біді.
Допоки тече дніпровська вода —
Ми вірим: минеться лихая пора.

Надія жива. Вона дихає в нас.
І сонце над краєм зійде ще не раз.
Повстане правда — без крику і злості,
А кривда зітреться, мов роса на світлі.

І будемо знову у власній сторонці —
Вільні, як вітер, і сильні при сонці.

Вони малюють стрілки в кабінетах,
Де пахне кавою і тишею стін.
Влада в напрасованих манжетах
Вирішує, хто піде в смертний дзвін.

А «песики» в кашкетах, ситі й дужі,
Чатують ранок, як здобич і гріх.
Їм до народу — як до калюжі,
Бо тил — їхній рай, а не спільний дім.

«Ми не навчені!» — папір все стерпить.
«Ми хворі!» — печатка ставить хрест.
Хоч присягу давали не раз і не двічі —
Та присяга зникла між довідок і лест.

Замість фронту — рейди край прилавків,
Замість окопу — бус і дзвінок.
Печатка важча за автомат,
Бо стріляє без пострілів — в строк.

Біля ТЦК кава давно холоне,
Мікроавтобус — без імен і лиця.
Тут долю ламають без шуму й погоні,
Тут людина — рядок, а не серця криця.

А в цей час комбайнер, кинувши поле,
Будівельник — з мозолем замість щита,
Йдуть у штурми крізь пекло і біль,
Стаючи межею, де тримається держава.

Хлібороб, що не знав, як тримати залізо,
Тримає посадку, як власний поріг.
Бо владі — закон, а народу — поріз,
Бо владі — фуршет, а мужику — «прости».

Чому ж ви, «еліто», за спини сховались?
Де ваш вишкіл? Де перший крок?
Ви ж першими в словах готувались,
А нині — гризете народ, як вовк.

Ви сильні лиш там, де беззахисний,
Де правду не носять у кобурі.
Ваш «білий квиток» — то сором безписемний,
Його не змити ні кров’ю, ні сріблом, ні мрій.

Ми — Солов’ї. Ми не вмієм мовчати,
Коли на мозолях будують свій рай.
Ми будем у кожному слові кричати:
«Спочатку — ви. А народ — не чіпай».

Присяга одна. І ціна їй — життя.
Не довідка в течці, куплена нишком.
Прийде розплата. Прийде каяття
За кожен ваш «рейд» і за кожен підпис.