« Прости мене»

1-ий куплет

По хвилинах, розбігаються,
Падають, із небесних сил.
Раннім ранком прокидаються ,
Від рухів необережних .
Зоря б немов блищить із далека ,
Нас вкрито необережністю .
Тут часто би наче знайшлась чиясь родина,
І звичайно ж , ми б розійшлись з тобою .

Приспів

Прости мене , немає сил , закриваю ,
Я очі закриваю .
Крізь осінь відпливаючи ,
По площами столиці .
Прости мене, наче словами , відпускаючи,
І роки пролетіли .
За дощами – веселки ,
Перелітні птахи .

2-ий куплет
Тільки раптом ось не зможу плакати ,
Час від ранку дозрівати .
Здається , що ніхто не здогадається ,
Від неба наче посміхається .
Риба ласкаво , вверх піднімається ,
Над струмками великими .
Тут часто сімʼя зустрічається ,
Над червоними квітами .

Приспів

Прости мене , немає сил , закриваю ,
Я очі закриваю .
Крізь осінь відпливаючи ,
По площами столиці .
Прости мене, наче словами , відпускаючи,
І роки пролетіли .
За дощами – веселки ,
Перелітні птахи .

3-ій куплет

Ось ми разом повертаємось ,
Із дивовижною силою .
І ми наче усміхаємось ,
Із гіркою правдою .
І ось столиця , наче прикрашена ,
Синьо-жовтими кольорами .
І ось душа велика знайдена ,
І немов між нашими родинами .

Приспів

Прости мене , немає сил , закриваю ,
Я очі закриваю .
Крізь осінь відпливаючи ,
По площами столиці .
Прости мене, наче словами , відпускаючи,
І роки пролетіли .
За дощами – веселки ,
Перелітні птахи .

Стихає місто, гаснуть ліхтарі,
І тиша знов торкається плечей.
Ми шукаєм відповіді угорі,
У темряві холодних цих ночей.

Але всередині горить вогонь,
Який ніхто не зможе загасити.
Від тепла твоїх міцних долонь
Так хочеться знову просто жити.
​
Бо в кожному серці є свій океан,
Де хвилі тривоги стихають поволі.
Крізь темряву, біль і густий туман
Ми йдемо назустріч власній долі.

Тримай мою руку, не відпускай,
Ми разом пройдемо крізь всі шторми.
Усе, що втрачали, ти пам'ятай,
Але бережи те, ким стали ми сьогодні.
​
Скільки доріг пройшли ми наодинці,
Ховаючи сльози від чужих очей…
Та кожен з нас залишив по крупинці
Віру в тепло і радість нових днів.

Світанок завжди приходить після пітьми,
Навіть коли здається — сил нема.
Головне — залишатися людьми,
Коли навколо лютує зима.

Бо в кожному серці є свій океан,
Де хвилі тривоги стихають поволі.
Крізь темряву, біль і густий туман
Ми йдемо назустріч власній долі.

Тримай мою руку, не відпускай,
Ми разом пройдемо крізь всі шторми.
Усе, що втрачали, ти пам'ятай,
Але бережи те, ким стали ми сьогодні.
​
І нехай зупиниться цей час,
Коли ми поруч, коли ми разом.
Все найкраще ще чекає нас,
Звучить молитва ніжним пасажем…

​
Ким стали ми…
Збережи це світло.
Завтра буде новий світанок
Де ми вистояли все разом

Ти народилася вночі.
І я про це не знав ні разу.
Лежав ще сніг. А на печі
Хтось проказав крилату фразу:
"Ми плачем, в світ приходячИ,
І, з'ясувалося, недарма…"
Бо ми тут лише глядачі –
Такою стала наша карма.
Але життя взяло своє –
І ти росла. Активна й жвава.
Роки тяжкі були. І є.
Та в поміч нам була уява.
Із твоїх років молодих
Уява креслила бажання.
Тепер я знаю – ти із тих,
Кому до всього є питання.
Але тоді, коли росла
Ти у тій затишній місцині,
І я не знав, а ти була!
Була і є така донині!
Не знаю, як – вели зірки? –
І ми зустрілися з тобою,
Але це сталося таки
І стало нашою весною.
* * *

Цієї ночі в небі ми були б не зайві –
І ти, і я – людей представники.
Там мармурові хмари в місячному сяйві,
Незвідані й привабливі зірки…
* * *

Міжзоряний цей обшир, Місяць, метеори
І куля земна павутиною світла сія,
І решетом хмарним маскує планетні простори –
Магічну картину побачили б ми – ти і я.
* * *

Ми живемо багато літ.
Дає життя нам прикурити.
Ми залишили заповіт –
Сини й онуки. Їх любити
Ми не втомилися іще.
Й це не єдина наша втіха…
Моя повага і плече –
Мій оберег тобі від лиха.

40 літ і три роки живемо з ТОБОЮ,
То разОм, то нарІзно нашу долю плетем.
Ми обтяжені? Так. Я – тобою, ти – мною.
Чи щасливі? Траплялось. Ми – надійний тандем!

Ми мрійливі були і наївно щасливі,
Пізнаючи сімейні ази.
Мали сонячні дні, мали бурі і зливи,
Мали втрати і мали призи.

Все бувало в дорозі у нашій нерівній:
Дерлись в гору за щастям, котились у прірви невдач…
Хоч з минулого дещо ввижається дивним,
Та за щастя – спасибі, за невдачі – пробач.

Про кохання я маю сьогодні сказати:
Ми змінили його і себе –
Нам вдалося його один одному дати.
І тримаєм його дотепер.

Що сказати? Не медом помазано губи –
Ми реальні, як мудрість свята.
Ми такі, які є. Може й кращими будем
В сірі будні чи в красні свята!

Ти терпіла мої вчинки неадекватні,
Твої вибрики чоху давали й мені:
Ми не завжди були на поступливість здатні,
Але дещо змогли – ми зростили синів.

Наша гордість (і смуток в часи ці непевні),
Наша радість (і трішки печаль) –
Із гнізда полетіли наші орлики кревні
В самостійність. Така от спіраль.

Бути вдячним тобі за роки ці бурливі
Буду всю свою решту життя:
Ти була, є і будеш мені особливою –
Найцінніше моє здобуття!

Як би наші реакції дивні
Не здавались безглуздими нам,
Пам'ятай: я ціную тебе! І це невідривно
Від тогО, що є нашим життям.

12.11.2025

Охоплений і розтерзаний нетрями,
Я в полоні твоєму назавжди.
Кохаю ж бо так сильно, до нестями,
Що не знаю навіть йду куди.
 
Можливо знаєш ти, підкажеш?
Чи плануєш все так само –
Зробиш полоненим і відкажеш:
«Мені все можна, бо я дама!»
 
О, повір, хотів би я бути королем,
Жити без відмов й проблем!
Та час все розставляє на місця:
Не буду королем, бо вбила ти бійця.

Не буде щастя за скаліченую душу,
Можливо, й сама загинеш нещасливо,
І я мушу це сказати, мушу:
Залежність – неприродно мило!

Думки не покидають твої стегна,
Доведені до досконалості.
Пам’ятаю, наскільки ти ревна
І як в свідомості залишаєш парості.

Ти була пісочний мій годинник,
А голос твій – ознака ідеалу.
Шкода, завадив нам містичний чинник.
Хотів з тобою я до балу.

З тобою був завжди content,
Рожева аура в окрузі.
«По-дурному загубив момент», –
Ти мені сказала як обузі.

Зараз під меланхолійний шлягер
Відтворюю секунди в нашій парі,
Ковтаю з полум’ям я лагер.
Тобі за час я дякую, примарі.

Як береза і сік,
Як місяць і рік.
Як зграя круків,
Як симетрія боків.

Як мозок і серце,
Як картопля й реберце.
Як підлога й цигарки,
Як плітки і панянки.

Як боржник і колектор,
Як метал і детектор.
Як курка і пірʼя,
Як війна й перемирʼя.

Думки мене не покидають
Про ту, чий геній – срібло кіс.
За неї, знаю я, карають,
Вона – мов пломінь на біс.

Розсудливість, холодний розум –
Титанка думки, вища за усіх.
Натхнення, впевненості доза
Від тої, в кому світ застиг.

Твої відчужені зіниці
Направляють і керують.
Промови світлі, мов зірниці,
Мене щоразу так дивують.

Навіщо залишати те, що не зрослось?
Навіщо знову ріжеш свою душу?
Покинь усе, чого в житті не відбулось,
Себе до цього більше не примушуй.

Навіщо нам іще одне таке життя?
Ми те, що було, не пройшли з тобою.
Не треба нам із вироком цим каяття,
Навіщо знову зустрічатись із журбою.

Ми розійшлися у думках, в бажаннях,
Покинули усе, що з’єднувало нас.
Ми розірвали ланцюги свого кохання,
Нема потреби знов примушувати час.

Навіщо міражі цієї долі,
Де не змогли ми віднайти її?
Нехай вона весь гомін заспокоїть,
І ми зустрінемо свої щасливі дні.

Зі свого серця я відпустив тебе на волю,
Я побажав тобі знайти свою любов.
Щоб ти знайшла собі німу покору,
Яку в мені не відшукаєш знов.
14.07.2026

Нарешті прийшов
Сказати "Вітаю"
І зацілувати
Гарячі вуста,
Коли твоя ласка
Свята.

Чому ж ти плачеш?
Нічого лихого.
Так, стужився, бачиш?
Знаю, як довго
Чекала…
Зате тепер вогню
Чимало!

Розвіва, бурунить
Твоє волосся…
Так нетерпляче
Марили –
Сьогодні збулося,
Настала мить!
Та вечір
Шумить…

Як же бути?
Ти і я –
Третій
Зайвий буде,
Був і є –
Вітер.
Задуває комірець,
Вуха,
Я до губ твоїх припав –
Слухай.

1978-2026