(Ефект Расьомон)

Ні, ми нічого не забули
І нашу пам'ять не знесло –
Ми добре знаємо минуле,
Яким і де воно було.
Чому була несправедливість
І хто її культивував,
І хто із нас явив цнотливість,
А хто боровся і програв,
Хто вперто рухався угору,
Хто падав долі нижче дна,
І хто вдавав з себе потвору,
А хто із них був – головна.

І хто страждав, завдавши болю,
І хто любив, а дехто зрадив,
І хто віддався алкоголю,
І хто цьому всьому зарадив…

Хоч начебто в усім є згода,
Але така людська природа,
Що кожен свідчить про своє:

У кожного свої облуди,
І різне бачення подій,
Тому всі "хто" – це різні люди
У кожній пам'яті людській.

Приватна пам'ять самобутня
І трансформується щодня,
Вона спрямована в майбутнє,
Хоча буває і брехня.

Захочемо – й минуле буде
В його вселенській повноті, –
Як приймуть кожен спомин люди:
Метаморфози і полуди,
Як не поступимось гордині,
Знайдеться місце у картині,
Де об'єднаються усі.

Мистецтво бачити минуле
Таким, яким воно було –
Щоб ми нічого не забули
І кожне – першоджерело.

Це, каже критик, неможливо,
Життєва логіка проста:
Як кат і жертва справедливо
Опишуть? Істина – свята?

Немає "істини святої",
Багато істин – ось де ключ!
Нема історії легкої –
Її не візьмеш голіруч.

Життя нам жалує дарунки й рани.
І не завжди однакове число.
Приносить поодинці й цілі клани –
Незмірне їх у нього джерело.

Для ран у нього – сходинки з туману,
В бездонну душу падають, як тло:
Ніколи не буває так погано,
Щоби ще гірше стати не могло.

А для презентів – мармурове ложе,
Що кличе ще тягтися до зірок:
Ніколи не бува настільки гоже,
Щоб не хотілось краще хоч на крок.

Що б не прийшло до цього капоніра:
Скарби чи болі, успіх чи біда, –
Людині завжди буде мало міри
І завжди буде трішечки шкода.

24.06.2026

Наш мозок еволюційно запрограмований шукати найпростіші та найшвидші шляхи обробки інформації, і мова ідеально підходить для цього.

"Ми окремі, як два континенти"
"Ти не кажеш мені компліменти" –
Вирішують проблеми через рот
Відразу попадаючи в цейтнот.

Адреналін вихлюпує у спорі –
Не кожен знАйдеться в такім розборі.
За словом слово… і здобудуть двоє
Квітуючу вербальну параною.

Ми швидше віримо словам – не діям.
Слова нам значно ближчі, ніж події.
Вони мерщій лікують наші рани,
Аніж тюльпани, торти і романи.

Так, обіцянки викликають схильність
До емоційного кредиту: пильність
Притуплена, плекаючи надію,
Що збудеться оте, про що я мрію.

Слова дають ілюзію контролю:
Чіткі думки безпечніші доволі
Хаосу дійсності, реальності і яви,
Та ще і простір відкривають для уяви.

А лестощі – ілюзія безпеки –
Дешевий дофамін без іпотеки.
Тому достатньо легко їх сприймати…
А дії треба аналізувати.

Вони ж бо вимагають розуміння:
Аналіз їх – таке складне уміння! –
Та ще й обмежується браком часу,
Потуги і життєвих сил запасу.

Тому слова упевнено й доречно
Долають вчинки. Світ цей небезпечний:
Творець ілюзій і майстерний лжець
Завжди здобуде лавровий вінець.

27.05.2026

А іноді – хвилюючо яскраве,
Коли здіймає сонячна заграва
Тваринні почуття. ВогнЕнний сонця схід
Бентежить у душі потужний світ
Ілюзій і Оман.
Карбує і мережить!

Що від Бентеги до Життя належить?
Мо' Сумнів, мо' Вагання, Недовіра,
Підозра до Агресії й до Миру,
Експансія і Злість?
Живи потиху
І віднайди в буденщині Утіху.

Природа людей незмінна:
Як тисячі років тОму,
У пошуках свого щастя
Чуже вони рушать невтомно.
Кого би ми тут не взЯли:
Римлян древніх, нацистів,
Кхмерів чи комуністів,
Брахманів чи іудеїв, –
Всі були раби ідеї.
Й тієї ідеї заради
Чинили масові зради:
Інакодумців карали,
Було й таке, що вбивали.
Історія по спіралі?
Та озирніться навколо!
Наш розвиток йде не далі –
Спіраль ця схожа на коло!

Крізь чорну вись, де зоряні багаття,
Ступила Смерть — холодна сіра ртуть.
Вона зняла з плечей своє лахміття,
Промовила йому: «Збирайся в путь».

Здригнулася Душа — підбита птиця,
Що крилами чіпляється за вись:
«Чекай, благаю! Дай іще торкнутиь
Земного сонця, що любив колись!

Я ще не всі слова свої сказала,
Вони в мені іще горять вогнем!»
А Смерть у відповідь: «Цього замало.
Скинь тіло й не махай зі слів мечем.

Віддай моє, тебе я не тримаю,
Я замикаю коло — ключ в замку.
Що будувала ти на цій твердині,
Я оберну у тишу й заберу».

«А як Любов? — Душа кричала в тишу. —
Вона ж сильніша за холодну сталь!»
Смерть посміхнулась: «Я її залишу.
Вона — єдине, що мені не жаль.

Я забираю плоть, руйную стіни,
Усе, що я забрала, то моє.
Любов… Вона не знає смерті й тліну.
Лишаю на землі. Нехай живе…».

Забрала Смерть своє і полетіла —
Полинула Душа до нових веж,
В далеких зорях смуток розчинила.
Лишився простір… В нім —Любов без меж…

10 червня 2026 р.

Зустрілися в душі дві сторони
На роздоріжжі змученої ночі.
В очах одної — тиха таїна,
В очах другої — спалахи пророчі.

Одна прийшла у сукні із зірок,
Принесла спокій і туман безшумний.
А інша з темряви зробила крок,
Де б'ється біль пекучий і безумний.

«Навіщо ти руйнуєш мій спокій?» —
Спитало Світло, стримавши дихання.
«Я тінь твоя, озвався голос твій, —
Твоє зворотне, зранене зізнання.

Без мене ти б не знала, де межа,
І як яскраво вмієш ти горіти.
Коли дме вітер і січе зима,
Тоді ти вчишся берегти і гріти».

Вони стояли. Опір затихав.
Дві сили, що тримають купол неба.
І кожен з них усе про іншу знав.
Збагнули: бути поруч — це потреба.

І розчинилися в досвітній млі,
Вплелись в одне людське гаряче серце…
Відтоді так і ходять по землі —
Де світло є, там і пітьма ведеться.

07 червня 2026 р.

Ми часто відчуваємо страх змін
І бігаємо хом’ячком по колу,
Будуємо навколо безліч стін
І у знемозі падаємо долу.

Боїмося зробити перший крок,
Залишити назавжди зону тиші,
Ховаємось і не вчимо урок,
Мов перелякані у клітці миші.

Але життя — це рух, це вічний біг,
Це океан подій і нових вражень,
І той, хто подолати страх свій зміг,
Сягне найвищих і крутих досягнень.

Розсипляться і стіни й ланцюги,
І коло, що тримає у полоні.
Відкриються далекі береги,
Схопивши долю у свої долоні.

05 червня 2026 р.

Народила Русь-країна сина не для щастя,
Наробила та дитина горя та нещастя.
Був він шостим князем в роді, спадку не зосталось,
Назбирав собі дружину — й на північ подався.

Жив на півночі, у краї, з половцями знався,
Та на стіл батьківський сісти все ж він сподівався.
Не давали спокою жадібність та злоба,
А дружина половчанка — йому до вподоби.

Не давала спокою заздрісна причина,
Князь на Київський похід назбирав дружину.
Запалали навкруги села та містечка,
Запалили кипчаки родинне гніздечко.

То навіщо, князю руський, палиш свою неньку?
Невже мало там тобі суздальської земельки?
Народила мати-Русь шостого зродину,
Наробив той шостий син лиха на Вкраїні.

Жадібність його вела, злість була завзяттям,
Руки довгі принесли на весь рід прокляття.
Відчинив він браму в пекло тим своїм закляттям,
Бо дорожчим за своїх стало дике браття.

До тепер ще Україна спонукає долю,
Бо приніс той шостий князь у краї недолю.
Бо буває і таке, що своєму роду,
Принесе рідна дитина найбільшу шкоду.
26.05.2026