Стисло показують сюжет серіалу
(Що краще б залишався тільки сном…)
В стислих рамках, в стислих списках,
З сильним тиском – показують знов…

Кадр за кадром розкривають деталі,
Як завжди, готують нам новий сезон…
На блюдечку викладуть "свіжі новини" –
Приправлять їх страхом, і абсурдом…

Коли вже екшн і драми скінчаться?!
Не перемкнеться канал без пульта…
Тим, в кого гроші, – хочеться влади,
Тим, в кого влада, – ключ від пульта…

Як створити нове,
Коли ще "панує" старе?!
Воно ж само не піде,
Само себе не заміне…

В очікуванні зміни –
Тримають старі міни,
Що вибухають позмінно,
Коли будуєш на старому нове…

Через хибні заміри –
Падають нові стіни,
Що будувались позмінно
На фундаменті старого життя…

І як все не крутити –
Розберуть старі плити,
Щоб місце надійне зробити
Для нових фундаментів з миру й добра!

На кострищі старих ілюзій
Горіло все: від книг до молитов…
Ніхто не стримав вогнища,
Що розгоралось знов і знов…
Із просохлих, чорних дров,
Обвугленого світосприйняття,
Якого кожна версія могла
Мати право на життя…
Та… не судилося – полилолося:
"Червоними" ріками,
"Чорними" днями,
Тривожними ночами –
З надією зустріти
Світанок душі на Землі…

Коли стане сумно – поклич на розмову…
Поклич себе! Так-так – себе! А не когось.
Якщо не стане близьких твоїх навколо,
Чи зможе вислухати щиро, інший хтось?

Бо інші – як усі, наділи маски навісні –
Смакують ролі акторського мистецтва.
Створивши собі грим, пройшовши Рим –
Не віднайдуть ключі, до твого серця…

Закоренілі дерева корчувати тяжко —
Особливо ті, що ростуть з голови.
Їх коріння невпинно і вправно,
В фундаменті роблять дірки…

Їх крони й гілки – важка ноша,
Опале листя й насіння – це бруд,
Їхній вигляд для людей – це сором –
Що забирає віру в себе, і здоровий глузд.

І часом не знаєш, що з цим робити:
На місці жити, чи з ними далі йти?
Закоренілі дерева корчувати треба!
Але тільки ті, що ростуть з голови…

Пересихають ріки – бідніють люди…
Згорають ліси – їдкий смог повсюди…
На розоранім полі, без води не росте –
Марніє, вмліває, безврожайно помре –

Маленька билинка – І таких мільйони –
Маленькі люди – поламані долі,
Знеможені – шукають прихистку в тіні,
Дерев, яких спалили навесні…

Ти проходиш повз школу,
Що не викликає й подиху.
Коліна – хиляться додолу,
Хочуть відчути ще раз дотику.

Ти проходиш повз корпус,
Здригнулося серце тепер.
В голові пам’ятний лотус
Розганяє дивних химер.

Проходиш ти повз роботу,
Яка ще тепла, спогадів сповна;
Відчинені живі іржавії ворота
Для вбогого старіючого орла.

Минаєш хати, що загрузли;
Колись там віяло дитинством,
А зараз лиш вогкі вузли,
Повітря – затхле як каліцтво.

Ті спогади – повільна є отрута.
Відкинь їх і не коливайся,
Хоч це й приваблива спокута.
Та не звертай. І не здавайся.

Невже лиш я один із тих,
Хто мріє бути з чимось більшим?
Чи це одна із мрій дурних
Про зверхність, думку, що я є милішим?

Впевнений, ви теж вважали,
Що більшого, теплішого ви гідні.
То яку кнопку ви прожали,
Що всім лишились бідні злидні?

Де та кнопка, що, її натиснувши,
Вимкнеш це кохання, фраз потік?
Лиш декілька разів загинувши,
Ми переборемо підлітковий вік.

Де кнопка, що зітре нас?
Як знайти її у світі?
Моє серце розрива фугас,
Залишились лиш шматки побиті.

Як себе мені шкода,
Що величне так далеко…
Надалі все – лише вода,
Що прикриває душну спеку.

Комедія, братовбивча та комедія,
Яка з нас робить звірів-вовкулак.
Про неї не розкаже Вікіпедія,
Що заслужила тисячі відзнак.

Трагедія, щаслива та трагедія,
Що нас гартує, робить з нас людину.
Її висвітлює щодня медія,
Трагедія усюди без упину.

Трагікомедія, яка баланс життя диктує,
Такий сірий, такий нейтральний той баланс.
Вона не злить, не провокує,
Лише зливає зайвий весь баласт.

Я зневажаю комунізм.
Він зруйнував прагматичну ідею
Про роботящість, аморфізм,
Постійно я її плекаю, живу нею.

Він зруйнував мільйони доль,
Перевершив злії ідеали,
Він «поделил усё на ноль»,
Помістив особистості у рами.

Я хочу бачити чесноти: відданість,
Працьовитість, людяність безмовну.
Відмічу, що ще й вірність
Складе картину повну.

Я бачу себе лиш у межах колективу.
Хочу бути чесним, міцним,
Співати пісню жартівливу,
Тоді ніщо не буде прісним.