Не пахне земля чорноземом —
Вона пахне порохом й сном,
Який обірвався раптово
Під вибуху чорним крилом.
Не небо — а стеля зі згарищ,
Не тиша — а свист над чолом.
І серце стискається в грудях,
Коли повідомлення: «Живий. Потому».
Дитинство лежить під завалами,
І лялька дивиться в дим.
А хтось ще учора сміявся —
Сьогодні став іменем в нім.
Війна — це не кадри й не зведення,
Не цифри сухих новин.
Війна — це коли твоє завтра
Стає словом «був» для когось одним.
І навіть коли переможемо —
А ми переможемо, так—
У кожного в серці залишиться
Осколок. Не витягнеш ніяк.
18.09.2023

Я вчуся не плакати вголос,
Бо стіни запам’ятовують крик.
Я вчуся тримати спокій,
Хоч всередині — зламаний рік.
Я знаю напам’ять молитви,
І кожен сигнал — як суд.
Коли засвічується екран —
Мене пробиває, мов струм.
Я сплю в обіймах подушки,
Бо так ніби ближче до плеча.
Твій светр досі пахне домом —
І я в нього ховаю страх.
Я ставлю на стіл дві тарілки.
І чай наливаю на двох.
Бо якщо перестану чекати —
То хто тоді буде для нього Бог?
11.10.23

Війна не питає дозволу.
Вона просто входить в дім.
Роззувається чоботом брудним
По білих плитках і мріях твоїх.
Вона не геройська — вона
Завжди пахне потом і страхом.
Вона жере молоді обличчя
І давиться чорним сміхом.
І навіть коли буде тиша —
Не плутай її з миром.
Бо мир — це коли не ховають
Синів під жовто-синім символом
25.03.2026

За обрій сонце впало горілиць,
та небо не від зірок заясніло —
то полум’я страшне, без меж і лиць,
у мирний дім незваним прилетіло.

Воно не гріє — обпікає сни,
лишає чорний попіл на порозі.
В багаттях хижих чорної війни
згорають квіти, мрії у тривозі.

Тріщить залізо, плавиться асфальт,
і забиває дим гіркий дихання.
У цьому хорі болісних струн альт —
землі моєї стогін і страждання.

Та є вогонь, сильніший за те зло,
і він не згасне під завалом сталі.
Це те тепло, що в душах розцвіло,
в серцях, що битися не перестали.

І навіть попіл, навіть чорні дні
не перекреслять внутрішньої сили —
ми вистоїм в пекельному вогні,
крізь цей вогонь ми вийдемо живими.

15 квітня 2026 р.

В кутку у кімнаті, де вибите скло,
Застигла маленька тінь.
Там більше немає ні «до», ні «тепло»,
Лиш попіл і височінь.

В руках лиш ведмедик — обпалений бік,
Один, хто знає секрет:
Про те, як умить зупинив свій хід вік,
Зник в просторі силует.

Стоїть і не плаче. Немає вже сліз.
Криниця душі пуста.
Війна принесла в простір свій чорний фриз,
Дитячі німі вуста.

Вона ще чекає на кроки й знаття:
«Відчинить ще двері хтось?»
Навколо лиш тиша й страшне небуття,
І ніби повзе ще щось.

В очах вже — не іграшки і не зірки,
А небо, що впало вниз.
Дитина війни крізь буремні віки
Чекає любов, мов приз.

15 квітня 2026 р.

Приїхав він… Навколо тиша незвична,
Не чути розривів, не свище метал.
Та в грудях від спокою — темрява вічна,
Бо серце пізнало вже інший портал.

Він бачить усмішки, кав’ярні, трамваї,
Тут сонце цілує вишневий садок.
А серце стискається — пам’ять тримає
Той кожен холодний і димний окоп.

Обняв би повітря, обняв би коріння,
Притиснув би рідних до самих грудей.
Та в погляді — вибухи, пекла горіння,
І тіні полеглих найкращих людей.

Ротації час — ніби дивна розмова
Між мирним світанком і пеклом війни.
Він тут, повернувся, він дихає знову,
Щоб ми у цій тиші побачили сни.

14 квітня 2026 р.

Мені наснився дивно гарний сон,
Що тиша розлилася над полями.
І не сирена — дзвонів передзвон
Лунав нарешті поміж молитвами.

Я бачила, як вершники весни
Вертаються до рідного порога,
Як більше не здригаються світи —
Скінчилася зруйнована дорога.

А небо чисте, як випрана шаль,
І жодної хмарини диму й болю.
Розвіялась безвихідна печаль,
Лишивши Перемогу нам і волю.

Сміялись діти, цвів вишневий сад,
І мирний ранок стукав у віконце.
То був найкращий в світі зорепад —
Над Україною зійшло спокійне сонце.

Прокинулася з присмаком надій,
Із вірою, що сон той — віщування.
Іде вже Перемога крізь світи,
Щоб стати правдою, не сподіванням.

14 квітня 2026 р.

Золотом вишите небо вечірнє
Сонце за обрій поволі згасає
Ми у обіймах чекаємо вірності
Доля у вузол нитки сплітає
Тихо шепоче трава під ногами
Давня молитва летить до зірок

Кров’ю і потом омита земля
Спадщина духу у кожнім диханні
Ми пам’ятаємо власні ім’я
В гаррті заліза та вічнім коханні
Стали стіною за рідні пороги
Де починаються наші шляхи

Світло проріже густі тумани
Воля веде крізь тернисті ліси
Серце лікує глибокі рани
Чути відлуння палкої краси
Ми не зламаємось в бурях і грозах
Доки палає вогонь у грудях
Правда розквітне в гарячих сльозах
Житимемо у прийдешніх днях

Слово як лезо гостре та чисте
Мова як сталь що гартує серця
Сяє каміння немов намисто
Ми підемо разом до самого кінця
Небо тримає коріння глибоке
Сила предків дає нам наснагу

Ранок настане холодний і синій
Роси омиють обличчя степів
Ми залишаємось вірні єдиній
Землі що дарує нам силу богів
Вітер розносить слова над полями
Слава гартується в кожнім рядку

Час зупиняє свій біг невблаганний
Кожен усвідомлює власну мету
Шлях наш тернистий але довгожданий
Віра веде крізь пітьму густу
Ми не зламаємося і не впадем
Ми переможему цю темноту

Я пам’ятаю той день у суді
Ти не до мене прийшла тоді
Та наші погляди перетнулись
І світ змінився назавжди
Іскра пробігла і я зрозумів
Це більше ніж просто мить
Ти стала сенсом моїх доріг
Ти навчила мене любить
Ти дружина солдата,моя висота
Моє тихе кохаю крізь гуркіт війни
Ти моє серце моя доброта
Моє світло серед темноти
Навіть коли між нами фронти
Навіть коли небезпека зима
Я знаю кохана,ти чекаєш мене
Бо ти моя доля,доля одна

Ти прала форму, що пахне дощем
І сіллю дороги і димом ночей
Ховала тривогу у теплій їжі
В очах берегла для мене степи
Твої листи ,як маленькі міста
Де я живу поки точиться бій
Кожне”як ти ?”мов жива висота
Що повертає додому мій спокій

Ти дружина солдата,моя висота
Моє тихе кохаю крізь гуркіт війни
Ти моє серце моя доброта
Моє світло серед темноти
Навіть коли між нами фронти
Навіть коли небезпека зима
Я знаю ,кохана,ти чекаєш мене
Бо ти моя доля,доля одна

Якщо впаду,ти триматимеш небо
У своїх долонях у вірі німій
Я знаю кохана ти чекаєш мене
Бо ти моя доля,доля одна
Якщо впаду,ти триматимеш небо
У своїх долонях у вірі німій
І йду вперед,бо вернутись так треба
У твій маленький упертий наш світ

Мчить уперед між сотнями очей,
Рве час і простір, мов папір, невпинно,
По рейках днів, під перестук ночей,
Де кожна мить — як станція єдина.

Навколо сонця танець свій веде,
Кружляє — їй назад шляху немає.
А за вікном вагона час пливе,
У купе — сміх, а десь і плач лунає.

Їй шлях чумацький світить уночі,
А вранці сонце серце зігріває.
Ми — пасажири різні, не святі,
І кожен свій маршрут неясний має.

Гудок гуде під кроками людей,
Тримає наші сльози і провини,
І кожен слід — як сповідь без ідей,
Як тихий крик у серці України.

Прилипла, мов реп’ях, лиха війна —
П’є кров, немов вампір, життя смакує.
Земля в жаху, а у чужих руках
На неї зброя ядерна чатує.

І якщо руки кожного — це міст,
Який тримає потяг над провалом,
То світ ще має шанс піти у ріст —
І не загинути під ядерним завалом.

09 квітня 2026 р.