Горить вогонь калейдоскопом барв,
мереживом фігур і форм незвичних,
завихреними рухами примар,
у ритмі танців диких, екзотичних…

Десятками років у світ рослин
вливались сонячні рясні потоки.
У дерева інформаційний плин
лишався в пам’яті на довгі роки.

А полум’ю дарована лиш мить
і шанс лише один неповторимий —
воно живе, поки палахкотить,
не дерево, та ще не стало димом.

Воно кричить, розповідає нам
що в пам’яті роками збереглося —
перебіги старих космічних драм,
про ті світи, що десь живуть ще й досі.

Цей крик нам зрозуміти не дано,
та знову щось хвилює, вабить око.
І полум’я запалюємо знов,
і очищаємося крок за кроком.

Що про світ той, мов цукор зі склом,
я можу тобі описати?
Що, впавши до землі чолом,
можуть тут же тебе розтоптати.

Що з паперу зеленого складений
і речами до стелі забитий.
Мов в асфальт думок він закатаний
і одночасно горючим залитий.

Що той світ, лиш тікає від себе,
що фальшиво сміється й танцює,
що, піднявши голову в небо,
— То момент, а далі працює.

І що фальш — то сходи до влади,
і кар’єра по болю і крові,
що безглуздо звучать серенади,
нарцисичний прояв любові.

Що ми ділимо всіх на сегменти,
А пошук ідалу невпинний.
Це життя, що не цінить моменту,
це життя, що ламає невинних.

Серед пластику й підміни поняття,
серед стандартів подвійних, пропащих,
всі ми схожі, в однакових лахах,
всі ми граємо ролі, не наші!

Ніби вчора ще така манюня,
Вся цікавість сповнена ідей,
А сьогодні вже така красуня,
Що неможна відвести очей.
Та завжди моя маленька доня,
Що любов’ю все кругом наповнює.
Хай буде щаслива в тебе доля
І твої бажання щиро сповнює.
Хай твоя усмішка розливається,
Через вінця щастя хай квітується,
Хай весела пісня заспівається,
Й ніжністю твоєю всі милуються.
Обійму тебе моя ти любая
Найдорожча, моє ясне сонечко
Й Богу дякую за тебе щиро я
Будь щаслива, моя рідна донечко

Це не сварка.
Не імена на вітрі.
Це тінь,
яка вирішила,
що може бути вищою
за дзвін.

Місто мовчить не одразу.
Спершу воно слухає.
Бо пам’ятає:
серце не призначають,
його не ставлять тимчасово,
його не знімають
без згоди землі.

Під темним небом правильних слів
звужується коло.
Під світлом турботи
росте тінь.
Під знаком порядку
зникає вибір.

Не тому, що хтось гірший.
А тому, що хтось
не зручний.
Не з вертикалі.
Не з наказу.
Не з дозволу.

Сьогодні — одне місто.
Завтра — інше,
без імені.
Післязавтра — тиша,
яка колись
називалась голосом.

Бо коли громада віддає право,
воно не повертається само.
А коли місто мовчить —
хтось говорить замість нього.

І тоді вже не важливо,
хто стоїть вище.
Важливо —
чи б’ється серце внизу.

Бо місто — не вертикаль.
Місто — коло.
І в ньому
немає центру
без людей.

“Останні теплі дні, погожі і сумні…” Тарас Петриненко.

Порозносив легковажний вітер
павутинки бабиного літа,
лиш стоять так невагомо й легко
дні, неначе з пісні Петриненка…
Просто, як листочок клена,
ті слова з осінньої поеми
зазвучать і раптом так зворушать
заморожену і грішну дешу!
Теплота їх гріє і не гасне,
наче добра усмішка Тараса!
Теплі дні останні і бентежні
ще не вірять, що туман прийдешній
білим інеєм їм на долоні
поскидає іскри невагомі.
Теблі дні останні — неостанні,
будуть зустрічі за розставанням.
Те, що буде, буде вже опісля.
…А я слухаю любиму пісню.

Вітер чеше все клена чуб,
Загляда́є в густий квітник,
Доторкнувшись чиїхось губ —
Засоромлений, раптом зник.

Заховалося сонце вслід,
Поросив дрібний дощ асфальт,
І долину, й широкий брід,
Що край річки неначе брат.

Впали краплі в бур’ян, між трав,
В щебет, крики рябих сорок,
Вітер коси уже чесав
Вербам поміж густих осо́к.

01.01.2026.
Ганна Зубко

Вітер чеше все клена чуб,
Загляда́є в густий квітник,
Доторкнувшись чиїхось губ —
Засоромлений, раптом зник.

Заховалося сонце вслід,
Поросив дрібний дощ асфальт,
І долину, й широкий брід,
Що край річки неначе брат.

Впали краплі в бур’ян, між трав,
В щебет, крики рябих сорок,
Вітер коси уже чесав
Вербам біля густих осо́к.

01.01.2026.
Ганна Зубко

Вітер чеше все клена чуб,
Загляда́є в густий квітник,
Доторкнувшись чиїхось губ —
Засоромлений, раптом зник.

Заховалося сонце вслід,
Поросив дрібний дощ асфальт,
І долину, й широкий брід,
Що край річки неначе брат.

Впали краплі в бур’ян, між трав,
В щебет, крики рябих сорок,
Вербам коси уже чесав
Вітер біля густих осо́к.

01.01.2026.
Ганна Зубко

Тиша знову, вітер стих,
буревій пішов за обрій.
Помстою природних сил
вікарав.
Дисонасом цей хорал
некерованих мелодій.
здичавілої краси
була гра.
Вже невидимий скрипаль
натягає сонця струни
від світліючих хмарин
до землі,
до наляканих полів,
посилає щедрий струмінь–
як надію чи дари,
десь у даль…
На краю безсилих хмар
ще бурмоче хтось за пругом,
диким левом вдалині
засина.
Та нікому не страшна
ця знесилена потуга,
добре літо вже послів
засила!
Дихає волого парк,
покраплинно клени плачуть,
край дороги ще струмок
добіга.
І веселка-райдуга
кольри свої найкращі
заплітає у вінок
нам у дар!

Що ж бачиш ти у зеркало своєму,
Як подумки летять кудись у вись?
Стоїть там ангел або демон,
І хто з них каже «озирнись»?

Що бачиш ти заплющуючи очі,
Горнувшись до тепла чужих обійм?
Які сни вітають у по думках ночі?
Чий образ кошмаром прийде нічним?

Й прокинувшись холодним потом,
Чи жаль тебе стискає у грудях?
Чи ще пісні сумні линуть у ноти,
Ти підспівуєш шепотом в вустах?

І хоч давно мені байдуже,
Як спиш ти міцно по ночам,
Та час від часу твоя душа
Мурахи пустить по плечам.

І я залякана до болю,
Відсіпнусь ніби від вогню.
Давно я вийшла з твого бою,
Та ще я не скинула броню.

Мені без тебе добре стало,
А думала що впаде світ.
Мене твоя пітьма зламала,
Мене струсили мов той цвіт.

Я не жаліти тебе хочу,
Знаю, що ще болить тобі.
Та як твої безсонні ночі,
Мене ще крутять, крутять в голові…