Плач, берізко, плач, весь лісе,
Плач зі мною, росо.
Бо не вернеться, як ранок,
Днів палких краса.

Гасне сонце, гасне світло,
І не спалахне
Той розгульний вогник в оці,
Що палив мене.

Рідшатимуть мої зуби,
Випаде волосся,
І по зморщеному серцю
Смуток пронесеться.

Покарбують люті зморшки
Чоло, і губ затишок,
Втома і похмурість дика
Свій лишать відбиток.

Плач, берізко, плач, весь лісе,
Плачуть небеса.
Вже на мій зів’ялий обрій

Мій батько — геній, недосяжна висота,
А мама — простота, любов і чиста хата.
У вихорі дівчат лишилась доля брата,
І я пізнав, любов на смак і як тиснуть її кліщата.

П'ять імен спалахнули, як зорі нічні увісні:
Люда, Марина, Уляна, Джазіба І Субіра,
чий образ лишивсь бездоганним,—
Всі вони у свій час дарували натхнення мені.

Я мешкав в кращих із країн, бачив палаци, світ і зраду,
Та справжнє щастя взнав тоді, коли в пустелі знайшов воду,
Дар світу сповнив, і залишив на згадку тонкий фіміам
Прекрасна Анна, вірний Альфа і малесенький Пріам.

В дні панування сліз, тривоги і недуг
Завжди мій Бог – єдиний і найкращий Друг

Доходить віку змучений каліка,
Прямує кволо до межі буття.
Не знавши слова доброго за вік,
І кличе в землю стомлене життя.

За каяттям утрачених нагод
Ховався геній, мудрий від природи.
Митець, що не чекає нагород,
Корчує гордість задля правди й згоди

Прибитий до землі, здолавши страх,
Він береже обітницю велику:
Іде в дім плачу, де вдовиці у сльозах,
До сиріт, все приховуючи втому,

Невидимий у натовпі людськім.
Солодкий спогад і тужливий дім

ДД

Що ж, оманлива подруго,
Я ж благав заради Бога:
Не хитруй, не гріш, не треба,
Переграй мене, салаго.

Що за дивная тривога?
Розвела з тобо дорога.
Бракне світла, бракне сил,
Цілий світ став враз немил.

А мені дихається легше,
Наче рак послабив клешні.
Полегшало раптом в серці,
Наче хто відкрив в нім двері.

І хоч ти прекрасно знаєш,
100 відсотків все втрачаєш,
Все одно ти повторяєш:
«Ну то й що, що не вернуть…»

АС