У певний час, давно колись,
Стався злам, зламавший наївність.
Ламайся, та ніколи не колись,
Бо не повернеться невинність.

Тебе розкрошить,
Розірве на шмаття,
Ти не будеш вже собою.
Твоя невдача землю розпорошить,
Тебе самого зажене у небуття,
А розум замкнеться синявою.

Ти горітимеш у пеклі,
Горітимеш, агонізуючи страждання.
Темні гримуари ті запеклі
Не повернуть душевні коливання.

Я легко цікавлюся речами,
Та незабаром вони набридають.
Це аспекти монодрами,
Де актори всі ридають.

Коли з тобою,
Відчуваю щастя я.
Розкидаю купу гною,
Дякую, дорогоцінна шавлія моя.

Таке чудове відчуття –
Бути почутим, визнаним близькими.
І навіть попри каяття
Не стануть почуття слизькими.

Коли з тобою,
Мить – неначе вічність,
Вона безцінна, сокровенна.
Стань для мене ти жоною,
Що, попри опрічність,
Залишишся назавжди так блаженна.

Лежать серця у кошику,
Чекають на хазяїна.
А він неначе в розшуку;
В кошику пробоїна.

Хазяїн щоразу новий,
Але нічого не змінити.
І звук той самий злий –
По серцю удар бити.

Незмінне в своїй волі серце.
Нехай воно – окраїна,
Серце – це не яйце,
Все ще чекає на хазяїна.

Ти пробач мене
Коли захочеш…
Пам'ятаєш іще?
Пробач!
Ті листівки, туманні ночі,
Мрії, радощі, шлях невдач…

Мені світить нова дорога,
Може важча, може легка,
Позбиваю на ній я ноги
Біля Лубен чи Кременчука.

Десь далеко, у іншім світі
Розпростерся в степу Кокчетав,
У мрійливій своїй орбіті
Там витримуєш свій устав.

Я ж уперто вертаю додому
У пастельно-блідому хебе.
Дуже заздрю собі, молодому,
Часом згадуючи тебе.

1976

Знову дощить, знову хмари сумні –
Жоден промінь не пломеніє,
Піднісши долоні свої крижані
Під зливою Арктика скніє.

Живе все зібгалось від цього дощу –
Поринуло в себе. Від зливи
Лиш троє сьогодні уже не втечуть:
Ти, я і щось
особливо важливе…

Вже комарів не чути ані звуку,
Десь зрідка мухи,
зграями не пруть,
Не зможу вже
на них підняти руку,
Якщо в Червону книгу занесуть.

Метеликів не бачу — того дива,
Що залітало, і не раз, в квітки,
Оси великої, що з легкістю точила
Для габаритів сво́їх дірочки́.

Чомусь між квітів
бджоли не літають,
Чи особистого
запрошення всі ждуть?
Останні дні липневі
вже минають,
А павуки нічого не плетуть.

Не бачу дуднів,
божих тих корівок,
Малесеньких,
у крапочку створінь,
Кидаю погляд
між стебе́лець, гі́лок,
В любу́ вдивляюсь,
у найменшу тінь.

Нема, прикраси розгубило літо,
Хоча б одну вернути, десь знайти,
А чи війною шлях їм перекрито?
Чи залякали наглістю пташки́?

26.07.2026.
Ганна Зубко

Ніч карбує під вікнами крок,
І годинник настінний хвилини,
Темрява де з бокі́в фірано́к,
Де сон не зайшов до квартири.

Тиша там за вікном, тиша тут,
У якій лиш зітхання витають,
Циферблатом все стрілки ідуть,
У години хвилини збирають.

Блимнув небом світанок в вікно
Та росою між щебету вмився,
Що потім, що далі — уже всеодно,
Сон на порозі з'явився.

25.07.2026.
Ганна Зубко

Ще вчора літо тішило теплом.
Сьогодні сіре небо, дощ осінній.
Так пахнув день прив’яленим зелом,
Гуляло сонце в згребленому сіні.

Бо вересень отави покосив
І звеселив дощем рясним навскісним.
А ти мене ніколи не любив,
Здалось мабуть, бо був-таки ти різним.

Ласкаве слово – дотик до душі,
І ніжність виколисують долоні.
Радію, що не зовсім ще чужі,
Раз не біжать лицем струмки солоні.

Мальована дощами у тривозі
Знов у вікні картина, як під склом.
Гойдає парасолі люд в дорозі,
Ще вчора літо тішило теплом…

Сонце сідало, примруживши очі,
Ховаючи тихо проміння в кулак,
Росою вже вечір бризнути хоче,
Вбаюкати втому скоріше у снах.

Чекав він на ніч,
що вже на підході,
Чекав і на місяць,
щоб блимнув з-за хмар,
Але притомився та при нагоді
Услід за тим сонцем
і сам задрімав.

Та ніч не збудила —
прикрила пітьмою,
Навіяла тишу, росу розтрясла,
Ступала ходою своєю німою,
А потім туманом усе сповила́.

21.07.2026.
Ганна Зубко

Гарний дощ серед дня
Несподівано ринув,
За вікном — біготня,
Зупинились машини.

Уже ллє, як з відра,
Чверть години — й притихнув,
А був поряд, зблизька́,
На долоні ледь бризнув.

Об карниз стукотить
Повільніше, тихіше,
Угорі ж гуркотить
Все частіше й гучніше.

Знов іде дощ, спішить,
Скрізь вода по дорозі,
Поміж хмар миготить,
Відірватись не в змозі.

Вже тепер в самий раз,
Наче після розлуки,
Дощ танцює свій вальс
Під вражаючі звуки.

І так кілька разів,
Все спочатку і знову,
Грім сильніш гуркотів,
Із дощем йдучи в ногу.

19.07.2026.
Ганна Зубко