Без бою немає слави,
Без шляху не здобути висоти.
Хто серцем стоїть за державу,
Той зможе крізь темряву йти.

Не кожна перемога — у битві,
Не кожен герой носить зброю.
Та правда живе у молитві,
А сила — у серці з тобою.

За землю, за волю, за мову,
За пам’ять дідів і батьків —
Ми знов піднімаємо слово,
Що кличе до світлих віків.

Без бою немає звитяги,
Без віри не буде мети.
Та найвища з усіх перемог —
В Україні мир назавжди.

Вже видно осінь златокрилу,
Її відбиток – на землі.
Вона розсипала повсюди,
Багряні барви золоті.

Вже ніжним пензлем намалює
Ті візерунки чарівні…
Осінь, осінь – видно осінь,
В золотім її вбранні.

29.08.2026, Благовіщенська

Для когось — ніжність неземна,
Любові вічної початок.
Душа її — немов кришталь,
Що пісні дзвінкії співає.

Для когось — сильна і різка,
Що палить швидко перешкоди.
Лунає в ній одна мета:
"Вогонь не згасне зроду!»

І знову тиха, як та ніч,
Лиш зорі в небі гаснуть.
Огорне поглядом м'яким —
І сни на крилах щастя.

Для когось — все-таки нестерпна,
Ідей безмежних джерело.
Для них вона — мов буря в морі,
Що не втихає все одно.

Для когось — ніжність неземна,
Любові сповнена душа,
Моралі, щастя і тепла —
Для когось — мрія чарівна.

В усіх, в усіх — своя вона,
Своя історія й душа.
В усіх, в усіх — своя вона,
Лиш в кожного — своя мета.

30.08.2026, Благовіщенська

Перони ковтали пекельну сирену,
Кресали колеса крізь крики розлук.
Вони везли в жилах замерзлі антени,
Що ловлять ракет свист і вибухів стук.

Пальто пахло димом, підвалом і страхом,
Кишені вологі від схованих сліз.
Світ став домовиною, вкритою дахом,
Яку за собою цей потяг повіз.

Десь дім догорає, мов свічка в стакані,
Залишились книги, коти і сади.
Ідуть в невідомість з торбиною шрамів.
Позаду лиш попіл. Стирає сліди…

28 серпня 2026 р.

Уже кличе дорога птахі́в
В свої далі безмежні, безкраї,
Й вітер першим угору злетів,
Коли крила ті в небо здіймали.

Літо дивиться з жалем услід,
За́йде осінь — жалю́ ще добавить,
І на серці жаль попелом ліг,
Сумувати ще довго заставить.

27.08.2026.
Ганна Зубко

З нетерпінням її вигляда́ю,
Руку тягну крізь ночі свою,
Погляда́ю у далі безкраї,
До уваги всі зміни беру.

Вже десь яблука в тра́ви спадають,
І птахи вирушають в політ,
Дні останні вже літні минають
І осінні зайду́ть на поріг.

Буде вечір спускатись раніше,
Привертатиме захід усіх,
Мені б в осінь оту поскоріше,
В лабіринти стежо́к і доріг.

27.08.2026.
Ганна Зубко

Уже літо потроху згасає,
Його дні добігають кінця,
Промінець на плечі́ упіймаю
Й посаджу́ на краю стільця.

Й посаджу́ іще божу корівку —
Дуденька́, що у крапочках весь,
На оту он, нахилену гілку,
Чи оцей, біля ніг бур'янець.

На метелика дивляться очі,
Та́кож квіти, а чом би і ні,
Уже вітер торкнутися хоче
І тих квітів, і тих бур'янів.

27.08.2026.
Ганна Зубко

Любов – біда й велика ласка,
Яку опікує планета.
В її торбинці ця закваска –
Гримучий мікс біди і ласки –
Потай породжує поетів.

Поезія плекає мрії,
Але віщує про халепи,
Про довгі і нудні події,
В яких химерами гибіють
І генії, і недотепи.

І капсулюють ті і інші
У оболонках із домівок…
Самотність – їх жадана ніша
Для віртуальності і віршів, –
Турне уявні без мандрівок.

Та від любові і до скону –
В соромі, страху, радості, гніві,
У всеплодючого часу полоні –
Ми від любові і до скону
Людські мережимо переспіви.

28.08.2026