Господи, стань за плечима моїми,
Силу даруй витримать грім висоти.
Не заради слави — заради Вкраїни
Йду крізь вогонь крізь безсонні світи.

Дай мені серце, що істині служить,
Руку хоробру — що добро не торкне.
Хай моя варта кордони сторожить,
Поки світанок пітьму віджене.

Збережи братів у дорозі тривожній,
Сліз матерів не дай більше лить.
Я не прошу собі стежки погожої —
Лише додому сумлінням спочить.

А коли впаду — прихилися над тілом,
Прийми до раю Боже, душу мою.
Щоб усе чорне зробилося білим,
І мир, мов світання, зійшов в нашім краю.

Коли темрява тінню накриє,
І здається — немає вже сил,
Пам’ятай: у серці іскра жевріє,
Світло те, що ніхто не згасив.

Коли шлях загубився в подіях,
І сніги заглушили весну —
Ти шукай ту надію у мріях,
Вона завжди веде в глибину.

Бо світло ніколи не згасне,
Воно тихо горить у душі,
Якщо ти, не даси йому впасти.
Коли маяк, на тривожній межі.

І коли піднімаєшся знову,
Після бур, після втрат і вагань —
Світло стане твоєю основою,
Шляхом віри, теплом сподівань.

Ти — моя любов і біль.
Моя пожежа над дорогою,
Мій темний шлях, і світла ціль,
Мій спокій, зірваний тривогою.

Ти — наче буря у мені,
Що рве на клапті всі мотиви,
Та в тій нестямній глибині
Я чую пульс — такий правдивий.

Ти — мій розпач і мій дим,
Моя надія, що палає,
І навіть попелом твоїм,
Я дихаю і не вмираю.

Ти — рана, що не зажила,
І зірка, що мене тримає.
Любов і біль з одного тла —
То сила, що не відпускає.

Димом зітхала тиша очищена,
Вітер розносив крик чужини.
Дорога до дому — знищена,
Та серце вперто шукає стежини.

Попіл лягає на босі кроки,
Небо мов рана — темне, без снів.
Я повертаюсь, хоч шрами глибокі,
Але кожен подих тамує біль.

Місто мов тінь — нищівна, глибока,
Та серед руїн я чую тепло.
Бо там, де чекає душа синьоока,
Завжди знаходжу живе добро.

Іду крізь шторм, крізь біль і втому,
Крізь шепіт втрат, що мовчать в глуші.
Дорога додому — крізь вибухи й громи,
Та світло любові — в моїй душі.

Є край, де тиша ніжно обіймає,
Де краса ранків чиста, золота,
Там жайвір пісню серцю наспіває,
І не торкає смутку гіркота.

Там ріки мов кришталь, ясні й безмежні,
І гори стелять килим до небес,
Там мрії оживають ніжно-ніжно,
І кожен крок — це диво, чистий плес.

У тій країні я лечу думками,
Де все можливе, варто лиш хотіть,
Де щастя ходить босими ногами
І вміє навіть біль благословить.

О, ця країна — в тиші і у світлі,
Вона в мені, і я в ній знов і знов.
Там сни мої співають так привітно,
Несе мене туди моя любов.

Я повертаюсь до тебе, до землі,
Немов тінь, що забула тепло.
За мною — попіл на чорнім крилі,
Переді мною — мовчання й скло.

Ти стояла в дощах, у сльозах самоти,
Чекала, коли я впаду до порогу.
Та чи впізнаєш мене ще ти,
Коли я йду, мов остання дорога?

Я повертаюсь, та кроки — чужі,
Бо втрати сплелися зі мной назавжди.
Я вже не той… Лише тінь у душі
Шепоче ніччю: «Не йди… не йди…»

І ти мовчиш… І небо не питає,
А серце тремтить, аж до мління.
Я повернувся, та хто мене чекає?
Моя тінь впала, на холодні каміння

Я повертаюсь до тебе, до землі,
Немов тінь, що забула тепло.
За мною — попіл на чорнім крилі,
Переді мною — мовчання й скло.

Ти стояла в дощах, у сльозах самоти,
Чекала, коли я впаду до порогу.
Та чи впізнаєш мене ще ти,
Коли я йду, мов остання дорога?

Я повертаюсь, та кроки — чужі,
Бо втрати сплелися зі мной назавжди.
Я вже не той… Лише тінь у душі
Шепоче ніччю: «Не йди… не йди…»

І ти мовчиш… І небо не питає,
А серце тремтить, аж до мління.
Я повернувся, та хто мене чекає?
Моя тінь впала, на холодні каміння

Небо торкає серце знов,
Та дотик цей не гріє більше —
Згоріла в попелі любов,
І тиша стала криком, віршем.

Холодна нічка, наче ніж,
Ріже спомин твій на рани,
І я стою край роздоріжжя —
Де мрії наші вмерли рано.

Небо схиляється до сліз,
Мов хоче взяти мою втому,
А я в полоні темних гріз,
Шукаю шлях назад додому.

Та шлях той зник у темноту,
І серце, небо торкнувши втретє,
Воно зривається у пустоту,
Й розбивається тихо як лебідь.