закаты грома, на соседней улице слышны и треск ботинок.. на порог явилась ты.

И смотришь прямо, но кажись через меня. а мой зор от тебя не оторвать, от взгляда твоего, твоих прекрасных СИНИХ ОК

они чаруют меня, в этой темноте

*-ты ведьма!* пронеслась мыслишка в голове

*а может выгнать, позабыть все мысли о тебе?*

нет, не смогу я разлюбить, прости твоих два океана погубят во плоти

пришла, поцеловала и ушла.

надеюсь на войне, твои глаза не станут цветом пепела. надеюсь ты вернёшься, вернёшься знаю я! затопишь, затуманишь вновь меня не проплыву я речку горя без тебя.

и будем мы родимыми, навеки, навсегда!

поддержка ты моя, любовь моя навек мой самый откровенный, любимый человек!

и как то грустно, тоска по проведенным летним дням в погоде, ярких летних, красочных ночах Кленовая скамейка

застыла во дворе дешёвая статейка, на письменном столе. пошел бы я с тобою воевать.

нашу страну от извергов спасать. но ноги отказали лет так уже пять не годен я на чёртову стрельбу.

но знай, убью я всех, только пусти слезу.<br>Марина сін

У день травневий дощовий
Недавно йшовши своїм містом,
Побачив в школі випускний,
Що проникав глибоким змістом

Нахлинув спогадів флешбек,
Як я малим стояв так само
Ловив від всесвіту фідбек
І починав життєву драму

Переді мною сто доріг
Стелились фарбами густими
І не йшов – сміливо біг
Між міражами непростими

Завзято ноги оббивав
В низькі, здавалося, пороги
І страху я тоді не знав,
І не чекав від них тривоги.

Я світу ще не мав знання
І біг з наївністю дитини
Туди, де жалом б'є терня,
І непокорені вершини

Знайомі патерни шукав
І не лякався перших тіней
Мій погляд сенсу виглядав,
Де розливався яд зміїний

І зараз думаю такий:
А що якщо б обрав я іншу?
Та серцю той шлях дорогий,
Де віднайшов потрібну нішу.<br>Ігор Білецький

Коли вмерть доведеться, то плакать не смій,
Не лий за мной сльози у щасті чи горі.
За мною не плач і могил не жалій,
Щоб не цвіли твої очі прекрасні й суворі.

Я не помру, хоч труна вже закрита,
Це все ілюзія, кошмар твоїх снів,
Мої мрії і спалахи –я не зарита,
Бо людину зарити ніхто не зумів.

Людина не вмре, значить й я не померла,
Залишилась в відблиску суворих очей.
Я буду поряд, я сльозина завмерла,
Я промінь, я відблиск тужливих ночей.<br>Клякса

Мрія… Що ж воно?
У когось це любов, навчання, сила,
а в когось — просто мрія жити.
Звучить смішно? Мрія жити? Що? Ха-ха.
Так кажуть лише ті, хто не був у тому аду,
у пеклі, де чорти — це сусіди країни,
де люди, яким довіриш життя, — це ті, кого бачиш уперше,
це ті, чиє життя, як і твоє, висить на волосині,
це ті, у кого якраз мрія — жити.
Чи хочеш ти жити? Звісно, так.
А чи хочуть жити вони — твої побратими?
Побратими, які з тобою вийдуть із пекла.
Ну… Ти на це сподіваєшся,
але все вирішить ваша тяжка доля.
Чи хочеш жити ти, хлопче, ще такий молодий,
чиє майбутнє освітлене, допоки живуть наші воїни, герої, лідери,
допоки вони тримають зброю?
Від того, хто отримав тяжку травму в тому аду,
але йде назад туди, бо каже:
"Я своїх братів не кину."
Від тієї, що залишила дітей бабусі,
а сама пішла боротися за волю.
Це ті, завдяки кому наше майбутнє буде
вічним, спокійним, надійним.
І їхня мрія — жити.
Хоч іще пару років жити.<br>Валерія мрійка

Бувають миті, дні, години й тижні,
Коли звірячий вереск, рик чи стогін
Спрямовані на те, щоб заглушити Вишнє,
Посіяти в думках настирний гомін.

Вони кричать, розгойдують і ділять,
Все намагаються прорвати охорону,
Щоб розірвати, розчавити, знищить!!!
У логіці моїй зробити бам! – бавовну.

І от, коли пробиті рубежі,
І зграї доказів, промов та правд
Вриваються у душу, я не кажу: " Ні",
Запрошую із радістю, не помічаю вад.

Вони ж поранені, каліки, хворі.
І їх оскаженілість від безсилля, втоми й болю.
В Мені всі рівні, кожен має право
Омитися у водах Сонця Правди.

8.03.2025<br>Оксана Шакун

Мені важко зрозуміти, що таке Любов.
Вона така Мудра і Велика,
що, здається, не вміщується в мене.
Але мені знайоме відчуття вдячності.
У ньому я можу розчинитися.

Тоді кожен мій вдих і видих — вдячність.
Тоді весь розум, порожній від думок,
свічкою запаленою її випромінює.

Тоді в моїх грудях така широта,
що розсовує кістки, м’язи,
виливаючись крізь шкіру.

Тоді я не можу говорити.
Бо слів, у звичному значенні,
мені не вистачає, щоб виразити її.

У стані вдячності мій розум, мій язик мовчать.
Тоді Я і Вдячність стаємо синонімами,
стаємо єдиним цілим
і заповнюємо собою все,
до чого дотягнемося.

1:29, 16.08.2025<br>Оксана Шакун

Я приймаю усі процеси,
Що йдуть в мені як з Божої руки.
Вони неначе пресом
Вичавлюють із мене патерни, думки,
Що застаріли. Я потребую линьки.
Мені вже мало місця, щоб рости.
Я впевнена, що всі " зупинки"
Для того, щоб набратись сили далі йти.

17.10.2025.<br>Оксана Шакун

Я не мовчу, коли є, що сказати,
Не намагаюсь злитись із стіною.
Мене все легше та простіше помічати,
Бо я дозволила собі бути собою.

Мене цікавлю Я, хоч й світу не цураюсь.
Я є така як є, не пере- одягаюсь чи взуваюсь.
Роблю лиш те, до чого лине серце.
А нападає лінь – значить, не моє це.

Я не оцінюю. Принаймні намагаюсь.
Бо пам'ятаю, що не все так, як здається.
Собою я керуюсь – дивлячись в люстерце –
В своє Предвічне Я, я одягаюсь.

12.11. 2025<br>Оксана Шакун

Як я люблю дитячий сміх,
Що радісною усмішкою в серці відгукується!
І плед мій білосніжний, і спогади про кролика,
і ляльку – мотанку, що райдугою у долоні розливається.
Люблю заритися у сторінки книжок,
Що пахнуть фарбою із типографії.
І сотні – тисяч- мільйон тих образів й думок,
Що проявляються, коли в балансі та у тиші я.

26.12.25<br>Оксана Шакун