Ми тулимось один до одного як ті курчата
І намагаємось зігріти, хоч із зовні.
А може не із того варто би почати?
А відігріти в своїм серці себе самого.

Тоді потягнуться до тебе інші душі,
У кого промінь сонця ще в єстві не згас.
І зможеш ти підтримати їх сходження по кручі,
Де ваше спільне світло запалИть дороговказ.

28.12.2025<br>Оксана Шакун

Коляда колядується, а на серці не світло.
І зірки лиш на палиці й в небі.
То ж навіщо прийшов Ти людиною, Бог?
Що в цім світі від нас Тобі треба?

Ми чекали царя, нову владу Свободи.
Ти ж говориш, що Царство вже в нас!
Ми ж звичайнії люди – ковалі, хлібороби,
А Ти кажеш ярмо Твоє взяти вже час!

Ми говориш, що ми, то є Ти,
Пропонуєш богами нам стати.
А куди нам іти, і за ким нам іти? Поконкретніше можеш сказати?

Взагалі, я послухав Тебе. Скажу чесно, якась маячня.
Мир у домі знайти, всіх прийняти, простить
та світанку радіти щодня.

А ще думати треба свойов головов,
Пропускати думки ці крізь серце.
І що віра без дії цілковито мертва.
Хтось в здоровому глузді ведеться?

Щоб піти за Тобою те Царство шукати
Треба зовсім звихнутись, себе відцуратись!!!
І вернутись до сЕбе. СебЕ – Джерела!
На Голгофу зіп'ятись, зрозумівши – це Гра!

Ми щороку святкуємо Святеє Різдво.
Славлять Бога уста не святії.
Бо тримаємо камінь на якому ВЖЕ кров.
І не хочемо вірить Тобі, в ТВОЇ мрії!!!!

29.12.2025<br>Оксана Шакун

Любов і вдячність на моїм столі.
І це моя сьогоднішня Свята Вечеря.
Я був Іудою, Петром, Йоаном при Тобі.
А зараз я самим собою буду.

Я не дивлюсь на Тебе благоговійно.
Я розумію, що тебе чекає хрест.
І я пишаюся Твоєю мужністю в надії,
Що Дух в мені воскресне, ще не зійшовши до Небес

29.12.2025<br>Оксана Шакун

Я довго була стіною, на яку всі опирались:
Ростила, тримала, терпіла, тягнула, не розбивалась,
Викручувалась, радила, молилась… Одним словом — виживала.
Та я не просто втомилась. Я вперлась носом в стіну, на своїй межі стала.

А далі я маю думати, яке воно буде — ДАЛІ?
Скажімо відверто, без драматизму, грубо:
— Якщо і далі так жити, то ДАЛІ БУДЕ… буде?

І я починаю розбирати себе на деталі.
Очищувати, змащувати, шліфувати,
Нарощувати, замінювати і лагодити.
І це найкраща моя спроба
Саму себе від себе рятувати.

Уже як було, я жити не можу.
І тіло моє не ворог — наставник,
Що дуже боляче і навіть грубо
Мене на своє місце ставить.

Тепер я бачу ці зневоднені ріки,
Я чую тіла heavy metal rock.
І навіть дивуюсь, як я вціліла,
Як дотягнула й пережила урок.

Ще треба трохи часу нам дати.
Нехай усі «я» призначать рантку.
Не у кафе, а на похилому ґанку
У спадок отриманої, ще цілої, хати.

02.01. 2026<br>Оксана Шакун

Вітає лютий біленьким сніжком.
У кожного перевертається сторінка.
Прийняв листи з бажаннями Старенький Гном,
Лишається читати на одинці.

Земні бажання та бажання серця,
Не часто пишуться рукою однією.
Ми добре знаєм, так у нас ведеться,
Як важко йти дорогою, що обрана Душею.

У світ приходять Душі, яким замало Сонця.
Яким Земля як мати додає наснаги.
Та в їх серцях – відчинені віконця
У Простір Сили – не дають мовчати.

Нехай проявиться Незриме Слово!
Одягнеться у барви кольорові!
Бо жити усвідомлено – Його основа,
Щоб Пізнавати, Вірити й Любити!

31.01.2026<br>Оксана Шакун

Я не зміг підійти щось сказати.
Це остання можливість була.
Тепер сиджу на бульварі.
Ось хмаринка упливла.

Цю я хмаринку більше не побачу,
Її ніжність та легкість не відчува.
Полетить хмаринка чужим краєм
І кимось іншим знайдеться вона.

Куди ж ти, хмаринко, від мене летиш?
І вітер – мій страх – її віддаляє.
Еолова арфа змінила свій лад,
Еолійську пісню з нею вітер співає.

Я не зміг підійти щось сказати.
Це остання можливість була…
І може я б зміг свій страх подолати,
Проте хмаринка вже упливла.<br>мімімімікола

Я бачу двох людей з оголеними нервами.
І їм не страшно оголити й душу.

Вони прозорі, як кришталь, що посланий із неба,
Крізь нього видно:
«Дію я з любові, а не через те, що мушу».

І кожен ніжний, бережний з тим другим,
Бо на собі відчув, що значить — рана.

Вони впізнались, бо шукали друга,
Щоб в унісон співати, зустрічаючи світанок.

18.03.2026<br>Оксана Шакун

Повномаштабне вторгнення. 3 роки.
До того було 8 ще.
Бамбас дамбілі 8 років.
І 3 вже пів країни вщент.
русня кричить:- ми ж братья,ми одної крові.
Політики,в той самий час, іграють нашими кістьми!
А звідки ж тисячи убитих,полонених,закатованих?
Не брат ти нам! Ти просто терорист!
Ти " братику" ,мерзенний окупант!
Убивця,ґвалтівник і катя!
Ти,руський воїн- шмат лайна!
Згнієш у наших землях, й тільки так!
Ви "русткіє асвабадітелі",асвабаділі українців від домівок.
Життя мільйонів ви забрали!
Забрали в мене батька!
Виродки!!!!
Життів понівечених сотні тисяч.
У крові вся наша земля.
Але поплатишся за все це!
Мерзений руський окупант!!!
Я вдячна воїнам завтятим,
Що нашу землю бережуть.
Ви неймовірні,сильні, святі!
Нехай Вам Бог допомога!<br>Тетяна Магдаліна

* * *

Серденько, ці поеми любові
з'являються з волі…
Волі серденька,
яке так трепетно б'ється.

Б'ється –
й так нестримно до тебе в'ється.
Б'ється все частіше
від твоїх таких ніжних дотиків,
від твоїх чуттєвих поглядів…

Поглядів – до самої глибини,
де й народжуються ці рядки.
Рядки,
в яких ти…

Травень, 2026<br>Анна Цюкаленко

чи варто боротись із втраченим часом?
чи варто забути не вдалі роки?
чи той хто шукав у майбутньому стрази,
у теперішньому млісно рахує рядки?
ми багаті тоді коли час – це не розкіш,
а чи вільні ми тут від нав'язливих дум?
тут для нас усе просто безпечне,
тут не має зловісних порук.
чи минуле – це ржавий цвях долі,
а майбутнє повітряний змій?
та чи варто губитьсь в дорозі,
коли шлях не спокійний прибій.
думи мої – це безкраї пороми,
а мій страх це розгублений птах,
я не хочу боятись пригоди та
не хочу губитись в думках.
я чекаю себе у майбутнім,
я шукаю себе у роках,
я безмежно, нестерпно боюся
загубитись у власних страхах!<br>Інна Торак