І прийшла ось та мразота
землю нашу рвати.
Нашу рідну Україну
кров’ю заливати.
Визволителі нещасні, вбивці, душегуби,
скільки болю ви принесли — та ви геть не люди!
Наші люди, діти, старці — скільки перенесли,
а скількох ви, чорти кляті, звели у могилу.

Вкрали у дітей дитинство, у людей майбутнє,
але Ми повстанем з болю — віра в нас могутня.
Відбудуєм нашу долю, і міста, і села,
знайте, москалі прокляті — вдача в нас весела!

Щоб уся ваша родина від діда до сина
пам’ятали всі жахіття які ви носили.
Щоб увесь ваш рід дрімучий пам’ятав віками
скільки болю ви зробили брудними руками.
Щоб у снах до вас являлись наші янголятка
в яких ви життя забрали, щоб була вам згадка.

Проклинає рід ваш Всесвіт, всі куточки світу,
що від зброї полягли наші люди й діти.
Бо прийшли ви зпозаранку своєю ордою
і накрили край наш мирний своєю війною.

Будете горіти в пеклі не одне століття!
А МИ будем жити вічно усі довголіття!<br>Ольга Мукосій

У мене таке відчуття-
загубилось моє життя.
І немає натхнення і сил,
щоб боротись, кричати щосил.
Я б лежала, дивилась на те,
що бездонне таке і живе,
копошиться, літає, повзе…
ну а може від лиха завмре.
Так і я нерухомо лежу,
дітям шепотом щось говорю,
І піднятись чи взмозі я?
Так, триває сумне буття. <br>Ганна Попова

Білі хмаринки по небу ходили,
Наче по волі фігури творили –
От сірий зайчик, а от сива птаха,
Десь павучок або дивна мураха.
Що то за вежі, що за обвали –
Може то янголи диво сховали?
Шляхом та смугами, ковдрою вкрита,
Всесвіт, фантазії малая крихта. <br>Ганна Попова

Як пелюстки алої рози, твоїх губ ніжність відчуваю.
Дихання твоє, як ті грози, від землі душу відривають .
Очей, блакитная хмарина, у небі сонце колихає.
Ти є, єдина, і ні хто, такої красоти не має.
Чому не спиш ти, в пізній час, яскраво зорі в небі сяють.
У думах твоїх, чистих й ніжних, вони життя оповідають.
Прокинешся ти з ранку, й знову, засяє світло на обличчі.
Немов від сонця візьмеш промінь із силою із потойбіччя.
Твій стан стрункий – моя пошана, ти наче Мавка лісова.
Як у тих міфах – ти Богиня , ти дивовижно чарівна.
Нехай твій образ буде всюди, як сонце сяє в небокрай,
неси любов, жагучу пристрасть,
світи й ніколи не згасай!<br>Омельченко Дмитро Володимирович

Дзень-дзелень…
Це початок, мій день.
Десь шепоче струмок,
Іще раз новий крок…
Розлилася Весна
І Небесна роса…
Окропила траву,
Я босоніж піду…
Весь барвінок, як синь
Перекрив нічну тінь…
Наче з інею рай
Оживає мій край.
Ейфорія життя…
Завмирає буття…
Ароматні квітки
Поросли, як вінки.
Ніби все, як завжди,
Рідні кадри Весни…
Серце знову на мить:
Завмирає, щемить…
Від краси, що іскрить,
Від роси, що блищить…
В грудях знов холодок,
Знов кисневий ковток…
Ніби все, як завжди
І немає війни…
Відключилась на мить,
Та, душа так болить…
ND💗<br>Надія Холод (ND)

Вже сонце ховалося в лісі,
Співоче, пташине Полісся…
Листками проміння спадало,
Між кронами кленів зникало…

Вже шоста година настала,
Соната вечірня лунала…
Шептало з вітрами колосся…
Вселенське тепло полилося.

Доріжку трава простелила,
Між кленів пташина злетіла…
Волошки привітні всміхались,
У житі вінком заплітались.

Безмежне, зелене море…
Буяє трава на просторі…
Не спиниться захват ніколи!
Виходять з Небес вічні Зорі…

Душевна моя насолода,
Блаженство дарує природа!
Безмежне, зелене море…
Гуляє душа на просторі.
ND💞<br>Надія Холод (ND)

Тікає від людей Весна,
Останні кінокадри травня…
Вона стоїть в вікні, сама,
Прийшла пора прощання.

По шибках барабанить дощ,
Відгукується ехо в серці…
І не промовила про щось,
Мовчання линуло у верстви.

У сумній тиші крапель ритм…
Він стукається в мозок,
Такий несправедливий світ!
Все пригадала знову.

Вона не скаже йому, ні!
Про всі страхи та недовіру,
Він поселив в її житті –
Гнітючі роздуми, зневіру.

Прощальний барабанить дощ…
Та, скоро літо наступає!
Прийде пора і вже удвох
Вона цей травень пригадає.
ND💞
https://i2.com.ua/прогулянка-в-чаті-життя<br>Надія Холод (ND)