І прийшла ось та мразота
землю нашу рвати.
Нашу рідну Україну
кров’ю заливати.
Визволителі нещасні, вбивці, душегуби,
скільки болю ви принесли — та ви геть не люди!
Наші люди, діти, старці — скільки перенесли,
а скількох ви, чорти кляті, звели у могилу.

Вкрали у дітей дитинство, у людей майбутнє,
але Ми повстанем з болю — віра в нас могутня.
Відбудуєм нашу долю, і міста, і села,
знайте, москалі прокляті — вдача в нас весела!

Щоб уся ваша родина від діда до сина
пам’ятали всі жахіття які ви носили.
Щоб увесь ваш рід дрімучий пам’ятав віками
скільки болю ви зробили брудними руками.
Щоб у снах до вас являлись наші янголятка
в яких ви життя забрали, щоб була вам згадка.

Проклинає рід ваш Всесвіт, всі куточки світу,
що від зброї полягли наші люди й діти.
Бо прийшли ви зпозаранку своєю ордою
і накрили край наш мирний своєю війною.

Будете горіти в пеклі не одне століття!
А МИ будем жити вічно усі довголіття!
Ольга Мукосій

У мене таке відчуття-
загубилось моє життя.
І немає натхнення і сил,
щоб боротись, кричати щосил.
Я б лежала, дивилась на те,
що бездонне таке і живе,
копошиться, літає, повзе…
ну а може від лиха завмре.
Так і я нерухомо лежу,
дітям шепотом щось говорю,
І піднятись чи взмозі я?
Так, триває сумне буття.
Ганна Попова

Білі хмаринки по небу ходили,
Наче по волі фігури творили –
От сірий зайчик, а от сива птаха,
Десь павучок або дивна мураха.
Що то за вежі, що за обвали –
Може то янголи диво сховали?
Шляхом та смугами, ковдрою вкрита,
Всесвіт, фантазії малая крихта.
Ганна Попова

Як пелюстки алої рози, твоїх губ ніжність відчуваю.
Дихання твоє, як ті грози, від землі душу відривають .
Очей, блакитная хмарина, у небі сонце колихає.
Ти є, єдина, і ні хто, такої красоти не має.
Чому не спиш ти, в пізній час, яскраво зорі в небі сяють.
У думах твоїх, чистих й ніжних, вони життя оповідають.
Прокинешся ти з ранку, й знову, засяє світло на обличчі.
Немов від сонця візьмеш промінь із силою із потойбіччя.
Твій стан стрункий – моя пошана, ти наче Мавка лісова.
Як у тих міфах – ти Богиня , ти дивовижно чарівна.
Нехай твій образ буде всюди, як сонце сяє в небокрай,
неси любов, жагучу пристрасть,
світи й ніколи не згасай!
Омельченко Дмитро Володимирович

Дзень-дзелень…
Це початок, мій день.
Десь шепоче струмок,
Іще раз новий крок…
Розлилася Весна
І Небесна роса…
Окропила траву,
Я босоніж піду…
Весь барвінок, як синь
Перекрив нічну тінь…
Наче з інею рай
Оживає мій край.
Ейфорія життя…
Завмирає буття…
Ароматні квітки
Поросли, як вінки.
Ніби все, як завжди,
Рідні кадри Весни…
Серце знову на мить:
Завмирає, щемить…
Від краси, що іскрить,
Від роси, що блищить…
В грудях знов холодок,
Знов кисневий ковток…
Ніби все, як завжди
І немає війни…
Відключилась на мить,
Та, душа так болить…
ND💗
Надія Холод (ND)

Вже сонце ховалося в лісі,
Співоче, пташине Полісся…
Листками проміння спадало,
Між кронами кленів зникало…

Вже шоста година настала,
Соната вечірня лунала…
Шептало з вітрами колосся…
Вселенське тепло полилося.

Доріжку трава простелила,
Між кленів пташина злетіла…
Волошки привітні всміхались,
У житі вінком заплітались.

Безмежне, зелене море…
Буяє трава на просторі…
Не спиниться захват ніколи!
Виходять з Небес вічні Зорі…

Душевна моя насолода,
Блаженство дарує природа!
Безмежне, зелене море…
Гуляє душа на просторі.
ND💞
Надія Холод (ND)

Тікає від людей Весна,
Останні кінокадри травня…
Вона стоїть в вікні, сама,
Прийшла пора прощання.

По шибках барабанить дощ,
Відгукується ехо в серці…
І не промовила про щось,
Мовчання линуло у верстви.

У сумній тиші крапель ритм…
Він стукається в мозок,
Такий несправедливий світ!
Все пригадала знову.

Вона не скаже йому, ні!
Про всі страхи та недовіру,
Він поселив в її житті –
Гнітючі роздуми, зневіру.

Прощальний барабанить дощ…
Та, скоро літо наступає!
Прийде пора і вже удвох
Вона цей травень пригадає.
ND💞
https://i2.com.ua/прогулянка-в-чаті-життя
Надія Холод (ND)