Серпень лишає на травах бурштинові кроки.
Осінь відкрила пошарпане часом вікно,
І зазирає у літні сади і затоки,
Пальцями вітру торкає останнє тепло.

Ранки вже гріють не промені сонця, а кава.
Зорі вервечкою падають в спалену ніч.
Вперто тримає тепло ще вечірня заграва,
Гуси розносять по небу до вирію клич.

Осінь радіє, у щілини сипле намисто.
Серпень сумує: малює вже осінь свій карб —
Ще не пора, але лізе раніше зумисно.
Блимає лист, ошелешений спалахом фарб.

20 серпня 2026 р.

Янтарний чай на денці літа
Переливається в туман.
Це сонце, з небом міцно зшите,
Зливає промені у чан.

Там подих ранку, як лавина
Із м’яти, хвої і роси,
Із льону голуба тканина
Лягає тихо на ліси.

Мов патока, тече повітря
Крізь сито спечених дерев,
І день крізь спеку і безвітря
На павутині ледь пливе.

П’ємо ми тишу кришталеву,
В тінь відпочити час приліг,
Спекотний спокій цей серпневий
Лягає лагідно до ніг.

11 серпня 2026 р.

Спочатку блимала ліхтариком
у небі,
Електроолівцем писала щось,
А потім сердилась, гукала по потребі,
До себе в ніч все кликала когось.

Гроза гукала — вітер відізвався,
Й провів кварта́лами до са́мого вікна,
Як міг стеріг, притримати старався,
Вона ж із гомоном у темряву пішла.

06.08.2026.
Ганна Зубко

Дурний прибій реве. Та чинять опір
Уламки скель, гранітні береги,
А море вивертає синій погріб —
Утробу, де дрімають вороги.

І мчать в тягучу темряву розбиті
Латунні амфори, кістки, цвяхи.
Шторм роззявляє пащу кожній миті.
Стікає піна. Мить жере страхи.

А берег — це старий хижак затятий,
Що виставив ікласті корінці.
На нього шторм кидає вал дев'ятий,
Стискає скалки в жорсткім кулаці.

І хвиля — це не хвиля, а пухнастий
Котячий хвіст, що гальку злобно б'є.
А шторм ричить гарячий та ікластий,
І тихе срібло моря в глиб несе…

10 серпня 2026 р.

Тихий серпень, як статечний,
Вельми мудрий чоловік.
Врівноважений, сердечний,
Теплих днів приніс потік:

Він розлив бурштин гарячий
На розпечений асфальт,
Процідив крізь сито листя
Неба вицвілий базальт,

Зазирнув в глибоке небо —
Сонце в тисячу карат…
В чому тут ще є потреба?
Допоможу, дам донат.

Літо жаром трави сушить —
Серпень не любитель драм.
Осінь приморозки гострить,
Щоб нанести перший шрам.

Він донатить нам на спокій
На останні літні дні —
Північ тихо тисне простір,
Павутиння на вбранні…

05 серпня 2026 р.

Вечір мружить вже очі — пора,
Позіхає і вітер, жде ночі,
Все шепочуться зілля й верба,
І струмок зупинятись не хоче.

Хвиля майже уся прилягла,
На пісок теплий перша вмостилась,
Я би ласку усю віддала,
Щоб до ніг моїх довше котилась.

Соловей щоби співом будив,
З-поміж верб той летів, понад хвилі,
Щоби сивий світанок бродив
Там, де вишні, де яблука спілі.

Щоби впала ранкова роса
На долоні, жаркі після ночі,
І дивилась, не гасла краса,
У мої зачаровані очі.

31.07.2026.
Ганна Зубко

Вулиці засніжило, видно лиш смог.
Вологість у повітрі і під ногами.
Цікаві дари природи показує Бог,
Розкриває потоку мінливості брами.

Затихло все. Десь в далечині гудки, мотори…
Насолоджуюсь, вдихаю смог як ароматерапію,
Хоч і віддалені такі ознаки флори.
Погода запускає спокій, а не дію.

Я не задихаюсь смогом.
Він рідний, хоч й такий шкідливий.
Закурю-но цибарку за рогом,
Щоб він не був одинокий, плаксивий.

Чому Земля така глибока?
Я реву, покличте дока!
Земля іще і одинока,
Хоч живе тут братія жорстока.

Марс, Меркурій, Сатурн, Венера –
Лише земля як тая Гера.
Їй відома лише сфера,
Де людство процвіта – афера.

Планети інші живуть дружно натомість,
Хоч там іноді і невагомість.
Там не продається нерухомість,
Бо не обтяжує свідомість.

Водень, вуглець – життя основа –
Нас творять, прикрашають.
З гідрогена й оксигена – шишка соснова,
Свою роботу не закидають.

Сіль з натрію-хлору дарує смак,
Таке зробити може не всяк.
Основа Землі з кремнію-кисню
Збудує для нас гору барвисту.

Залізо-карбон створив індустрію,
Втілили в реальність давню мрію.
Аміак усю Землю прогодував,
Ані секунди він не дрімав.

Хімія робить усе зрозумілим,
Частково керує навіть весною.
Її труд робить вік наш зрілим,
Та чому не можу звʼязатись з тобою?

Проснувся ліс, він шле нам поцілунки,
Він любить нас, кохає нас й природу.
Ми бачимо припливи і через лаштунки,
Завдячуємо за життя й погоду.

Ліс знає все: історію, добрóти, медицину;
Спостерігай-но сам красу ту часу плину:
Ми всі живі, бо ліс так захотів
І кожен день святкуєм поготів.

Колись я думав, ліс – це наша воля,
Та думка замінилася одразу.
Ми – воля лісу, така є наша доля.
Не слід сприймати як образу.

Течія часу, а ліс і не змінився;
А ми – зістарилися, вмерли.
Та я і сам на землю влігся,
Відчув чудес природи перли.