Весна, що радісно влетіла,
Швиденько справи всі зробила.
Сади розквітли, запахтіли,
Птахи додому прилетіли.

Метала блискави та грози,
Неначе кидала погрози.
Під звуки грому танцювала,
Чечітку вправно вибивала.

Трава росте і цвіт буяє,
На Літо сонячне чекає.
А Вітер, що плясав з Весною,
Втішаючись її красою,

Приліг в садку, погладив квіти —
Так Літо вирішив зустріти.
Прийшла заграва, спалахнула
І зникла, мов хвостом майнула.

Минула ніч, вже ранок вмився,
Всміхнувся, Літу поклонився.
Воно ж веселе та рум'яне,
Іскрилось сяйвом полум'яним.

Все теплим сонечком зігріто.
Ура! Нарешті! Літо! Літо…

05 червня 2026 р.

Зникає ніч — на обрії світанок
вкриває землю світлом і теплом.
І день новий, немов легкий серпанок,
торкає вікна сонячним крилом.

Ще сплять сади у росах і тумані,
ще мріє місяць тихо в вишині,
та вже світліє простір поміж нами,
несе з собою день тобі й мені.

І все, що вчора душу обпікало,
поволі тане в вранішній імлі.
Бо ніч пішла — і темряви не стало,
дарує день нам світло на землі.

29 травня 2026 р.

Вийду я на ганок,
Вишня біля хати.
Простягає гілля,
Наче дві руки.
Вкриті білим цвітом,
Як та наречена,
В червні будуть в неї,
Червоні синочки.

Ось поряд із нею,
Яблуня щаслива.
Щиро розкидала
Над двором гілки.
Чого б не щаслива,
Як той рік родила,
Досі гризуть сушку,
Маленькі діточки.

Осторонь в городі
Абрикос кремезний.
Весь він в непокої,
За холодні дні.
Не вродив, старече,
Цвіт весь погубився.
Холода навідались,
Як цвіли бруньки.

Груша посміхнулась
Не своєму горю,
Цвіт я розпускаю,
Як отцвітеш ти.
Я сусіде знаю,
Що тепло настане,
Коли добігають
Останні квітня дні.

Чорнослив вмостився
Біля вікна́ кухні.
Він радіє сонечку,
І теплу його.
Ласувати будуть,
Діти чорносливом.
Тільки обережно,
Осине там кубло.

А яка ж айва,
Запашна красуня.
Причаїлась осторонь,
Знай собі цвіте.
Наварю варення,
Запечу в духовці,
Ой яка ж то радість,
Скуштувати це.

Он поглянь, рядочками
Кущики шикуються.
Чорна та червона
Смородина росте.
А ще йошта, гуммі
Та наша калина,
Як без неї бути,
Хай рідна цвіте.

Та окремий говір
Про кущі малини.
Руки так і тягнуться
До ягідок легких.
Кисло-солодким соком,
Напнулися сердешні,
Так і виглядають,
Хто по них прийде.

Різнобарв’я саду,
На чотири сотки,
Стільки понасаджено,
Не злічити їх.
Лози винограду,
Білого та чорного,
І кизил червоний
І лимонник є.

Ще є гордість наша,
Наші іноземці.
Прижились сердешні,
Та живуть собі.
Ківі та гранати,
Інжир і зізіфус,
І хурма красунечка.
Гілки до землі.

Ось такий садочок,
Біля рідной хати.
Ось так годувала
Ріднесенька земля.
Ще азиміна канадська,
З мухами співала,
Бо вони для неї,
Як ота бджола.

Он рядочків з десять
Городини трохи,
Для салату звісно
Вирощував тут я.
Не журіться рідні,
Не засохніть з горя.
Я як тільки зможу,
Провідую вас я.

Оброблю рідненьких,
Наношу водички,
І згадаєм разом,
Той щасливий час.
Як земле співала,
Життя вирувало.
Всі були ми разом
Щастя йшло до нас.
24.04.2026

Вже весна до нас у вікно заглядає,
Візерунки зими, спливають зі скла,
Ще не час для зими вирушати в дорогу,
Та потроху вже речі свої оглядає.

Ще не чути птахів у мінливому небі,
Лиш тихенько співають краплинки для тебе,
Як почує зима, то розсердиться знову,
Знов накине кайдани із снігу навколо.

Але все ж йде весна і за обрієм наче
Нам всміхається вітер легенький, ласкавий,
Весняні він дощі із собою несе,
Вмиє все навкруги, всю земельку огляне
І зелена травичка для нас проросте.

Але в нас ще зима лютує так хвацько,
Білі крила свої ще в небо здійма,
Ще морозом повіє у відкриті кватирки,
Ще потріскують в грубі сухенькі дрова.
12.02.2026 Лірика

Порвались хмари — хлинула вода,
Це не соната — це залізна фуга.
Звучить органний гул — реве гроза.
Гримить навколо і росте напруга.

Вода тече — крещендо повстає,
Стихія дика креслить партитуру,
І блискавка автограф свій дає,
Шалений вітер рве архітектуру.

А хóри додають тяжкий каскад,
Гудить орган — нагнічує тривогу,
Величний грім — очолює парад,
Сплітаються мелодії в дорогу.

Затихне хмурий водяний мінор,
Впаде остання нота, стихне злива.
Засяє сонце — зазвучить мажор:
Нова мелодія — і знову диво…

22 травня 2026 р.

Кпає дощ і погода капризна,
Небом пливуть чорні хмари кудлаті,
Закрили усе, що і сонця не видно,
А дощ вибиває, мов на барабані.

І по калюжах, дахах та деревах,
По лавочках в парку й віконному склі,
Дарує мелодію щиру й веселу,
Дає життєдайну вологу землі.

2017 р.

Вибиває дощ чечітку — ходить ходором весь дах,
Розсипає срібні ритми по карнизах і садах.
Він танцює на покрівлі, по калюжах такти б’є
І під джаз вітрів у трубах дощ чечітку видає.

Крізь туман і крізь завісу кожен крок його дзвенить,
Він монети дріб’язкові кидає в застиглу мить.
Світ принишк, і ніч чарівна: на кларнеті із перил
Вітер кидає джаз-соло в небо вільне, без вітрил.

Він не жде аплодисментів, не чекає на антракт,
Місто в унісон тримає цей вологий рівний такт.
А коли настане ранок і затихне цей танок,
Лишить дощ нам шепіт джазу і блискучий мокрий крок.

12 травня 2026 р.

Весна наносить фарби на довкілля,
На сірий світ — яскраві кольори.
І тане тиша, мов зими свавілля,
Під подихом ранкової пори.

Малює сонце золотом дороги,
На травах в’яже срібло із роси.
Зникають, взимку зрощені, тривоги
Від першої тремтливої краси.

Ще вчора вітер злий і нелюдимий
По небу хмари гнав та лив дощі,
Сьогодні він усміхнений, ранимий —
Погладжує оселі і дахи.

І кожен цвіт — неначе тихе диво,
Що виросло із мороку й журби.
Весна фарбує землю терпеливо,
Вертаючи їй музику краси.

09 травня 2026 р.

Про що мовчать гори… Про вічність і втому,
Про те, як тримають на плечах сніги,
Про ріки, що точать каміння додому,
Про темні провалля, де губляться дні.

Вони бережуть у глибоких розломах
Відлуння громів, що давно відгули,
Сліди давніх хвиль у камінні німому —
Про те, що колись океаном були.

Мовчать про вітри, що січуть їх обличчя,
Про зорі навколо вершин, мов горох,
Про тишу, в якій не втрачають величчя,
Коли ти один серед темних епох.

Вони не розкажуть про крик і про тишу,
Про тих, хто лишився у їх глибині.
Лиш вітер погладить пестливо і нишком —
Залишить цілунок на мокрій стіні.

Там спокій величний, а в серці граніту
Пульсують легенди кохань і проклять.
Де плечі скелясті тримають край світу —
Вітри непокірні і грози мовчать…

06 травня 2026 р.

Біжить кудись струмочок серед лісу,
Студена і смачна у нім вода,
Мов те люстерко прозоре і чисте
Тече-впадає у плесо ставка.

Тут навесні, немов у тім раю:
Дарує пісню соловей свою,
Вночі можна почути спів води,
Манить-зове вона мене сюди.

2017 р.