Він рахував хвилини самоти.
А кожен крок розлукою болів.
Розсипались невидимі мости,
Що час колись між ними спорудив.

Вона ховала очі від дощу.
Він у юрбі шукав її сліди,
Але образи й гіркота плачу,
Мов запеклися в серці назавжди.

Минали роки — і росли міста,
Вона вже іншим дарувала сміх.
Та в спогадах — та сама висота,
Де перший сніг летів, неначе гріх.

Він будував кар’єру і життя,
Гортав обличчя, ніби сторінки.
Та в тиші, серед буднів забуття,
Він пам’ятав тепло її руки.

Одного дня у натовпі метро,
Серед чужих облич й німих очей,
Зустрілись погляди — і світло знов…
Немов і не було крихких ночей.

Поглянули — і заніміла мить,
Слова летіли у холодне скло.
Кохання втрачене іще болить,
І ніби тих років і не було.

Вона всміхнулась тихо: «Ну, привіт…»
А він кивнув, неначе крізь туман.
І кожен знов пішов у свій політ.
А в серці — незагоєний обман…

20 червня 2026 р.

Люблю бувати на вокзалах.
Отут життя своє снує,
Як павутину у підвалах,
Звичайний мир, проста громада,
Яка дає країні ладу,
І без якої світ не є
Самодостатнім, досконалим,
Зухвалим, вдалим і повсталим,
Коли він голос подає.
Йдуть молоді і бородаті,
Тверезі йдуть, ідуть піддаті,
Веселі, злі, невинуваті…
І винуваті також є.
Я їх люблю. Не знаю навіть
За що їх можна так любить?
Яка між нами сила править,
Що серце в грудях так щемить?
Мені їх шкода? Ні, не шкода!
Мабуть, приваблює природа
Буття людського в час війни.
Як призвичаїлись вони
До цих тривог, до переїздів,
До сумом сповнених під'їздів,
До днів народжень і до смерті,
До спогадів, що ще не стерті
У кожній пам'яті живій?
І всякий, хто отут товчеться,
Себе боронить, не здається
І, може, мріє про ту мить,
Яка усіх благословить.

Вечірня тиша сплітає мрії з теплом
Тихесенький вітер шепоче за склом.
І зірки блищать у чарівному небі,
Де світлі надії живуть лиш для тебе.

Вечірня тиша загубить печалі,
І ніжно обійме серце вуаллю.
Вечірня тиша пробудить любов,
І ніжністю вкриє доріженьку знов.

20.06.2026, Івушка Моргентал

Живе на світі добрий блукач,
Постійних «перлів» шукач.
І мудрує, і дивує,
Зорі в небі всі рахує.

Йде в безмежжя світлих мрій,
У далеку путь мерщій.
І захоплює весь світ,
Мов багряний той зеніт.

Живе на світі хвацький блукач,
І часу, і мрій шалених шукач.
Шукає, шукає — знаходить,
І щастя до нього приходить!

Тож задуматись варто і нам, читачі,
Куди приведуть нас "власні ключі"!
20.06.2026, Івушка Моргентал

Музика надихає, музика ранить,
То ніжно підносить, то в вирій злітає.
Буває засмутить і сльози потоком
Та все, як завжди, обернеться уроком.
Чуттєвим на стезі музичній нелегко,
Та світло мелодій веде нас далеко.

Бувають нотки, мов подих душі
Що тихо бринять у вечірній тиші.
То смутком огорнуть, то крила дадуть
І все ж вони стежку в житті віднайдуть.
Тож чуттєвим на стезі музичній нелегко,
Та мелодія серця приведе нас далеко.

22.06.2026, Івушка Моргентал

1. Безмежжя простяглося в кілометри,
Ілюзії розвіялись в моментах,
Свого життя ми – режисери,
І глядачі своїх концертів.

29.05.2026, Івушка Моргентал

2. Тихоплин несе думки у далеч золотаву,
І огортає днину ніжністю ласкаву.
Вабить, вабить та не тліє,
Радістю він душу гріє.

19.06.2026, Івушка Моргентал

3. Осонцений простір милує і тішить,
Сонечко гріє і трішечки сліпить.
Промінчиком теплим торкається серця,
Мов художник пензлем малює безсмертя.

20.06.2026, Івушка Моргентал

Постійна туга за селом
Засіла болем в грудях,
Квітує літо за вікном,
А мені — поле, сонях.

Зелені й жовті колоски,
Волошки сині, маки,
І тим болотом хочу йти,
Й світанки зустрічати.

А та́кож бачити ту ніч,
Той місяць із зірками,
Гаї шумливі, поле й ліс,
Ходити берегами.

Брести між хвиль побіля верб,
Вдихати саду осінь …
Час береже те все, не стер,
За чим сумую досі.

З селом прощалась — сонях ріс,
Біля дороги, в полі,
Шумів, хитався верболіз,
Об берег бились хвилі.

17.06.2026.
Ганна Зубко

Вагони і рейки. Вокзал. Пасажир метушливий
По платформах снує, переносячи переносне,
Заклопотаний весь і на вигляд доволі щасливий
І в вагоні, мабуть, він дорогою теж не засне.
Що чекає його на кінцевій зупинці мандрівки?
Хто сумує за ним й щиро зичить удачі й добра?
Трохи заздрю йому, не тому що на ньому кросівки –
Невідомості заздрю, яку так смакує душа.

Коли посміхається він,
Мій маленький Ісмаїл
Я ще більше його кохаю
І в обійми його забираю.

Притискаю його,
Ніжно, багато цілую,
Та Прошу Бога,
Щоб світла була його дорога.

Щоб муслімом став,
Впустивши Бога в душу,
Щоб Іслам прийняв,
Який я йому поясню.

Щоб ангел крилом захищав від біди,
Куди б не вели його кроки,
І сонце світило над ним завжди
Крізь довгі й щасливі роки.

Він — батьківська радість, надія моя,
Найбільша у світі розрада.
Хай легким і чистим буде життя,
А посмішка — вічна награда.

І хоч колись ти вирастеш,
І не згадаєш ці миті,
Як ми двоє в одне сплелись —
Син і батько, в обіймах любові.

Похва́люсь світу та відразу
Про день щасливий, а чи мить,
Скоріш розка́жу і пока́жу,
Бо час на місці не стоїть.

Дивлю́сь, як хвиля камінь миє,
Торкаюсь моху, чебрецю,
Чи то сіріє, чи біліє
Криклива чайка, не збагну.

На гай із кручі погляда́ю,
На тиху річку і село,
На рівне поле, що до краю
Все дуже рясно зацвіло́.

Вертає вітер мов до тями
І шепіт верб та осоки́,
До озерця́, струмочка гляну
Та відшукаю всі стежки́.

Повз осокори та калину,
Звідкіля́ щебет доліта́,
Тягнучи́ ноги, гну́чи спину,
Іду, де молодість пройшла.

15.06.2026.
Ганна Зубко