Ну досить вже цієї печалі,
Гіркоти напилась я сповна.
То є інший бік життя-медалі,
Хоч лишає інколи вона.

Крізь біль навчилася сміятись,
На межі стояти — не здаватись.
Крізь біль навчилась підійматись,
Щоранку новий День стрічати.

І хай в душі ще вітер виє,
І тінь тривоги не зника —
У серці віра тихо зріє,
Мов світло ранку крізь віка.

15.04.2026, Івушка Моргентал (Благовіщенська)

Завмерла мить у пальцях піаніста,
Прозорий звук стікає по щоці.
Вона пливе, повільна й дуже чиста, –
Мелодія, що тоне у мені.

Ще не політ, а тільки розтирання
Сухого смутку в теплій тишині.
Так дихає розгублене світання,
Що ледь тремтить у згаслому вогні.

Тут кожний крок дорожчий за хвилину.
Тут вдих – несказане чиєсь ім’я.
Світ зупинився, щоб одну краплину
Допити з чаші темного буття.

Затим стаккато стукає у вікна,
І сльози виступають на тлі скла.
Зойк скрипки і мелодія затихла,
Настала тиша, вічна, неземна.

14 квітня 2026 р.

Ми звикли шукати красу в грандіозному: в гірських вершинах, у витворах мистецтва чи в безкрайніх морських просторах. Але справжня, тиха і чесна краса часто ховається у звичайних речах, які нас оточують щодня.

Поглянь на чашку кави зранку. Це не просто посудина з напоєм. Це ритуал, який дає початок новому дню. Це тепло, що зігріває руки, аромат, що будить спогади, і момент спокою перед тим, як світ закрутиться з новою силою.

Або візьми старий стілець біля вікна. Можливо, він вже пошарпаний, але кожна подряпина — це історія. Це місце, де ти читав книги, розмовляв із друзями чи просто мріяв, дивлячись на дощ. Це не просто річ, а свідок твого життя.

Краса повсякденного — це також звуки. Шум дощу по даху, шелест листя під ногами, муркотіння кота чи навіть тихе клацання клавіатури. Ці звуки створюють симфонію нашого життя.

Щоб побачити цю красу, не потрібні спеціальні зусилля. Достатньо лише зупинитися і бути присутнім у моменті. Бо саме в цих маленьких деталях і криється справжня магія, яка робить наше життя по-справжньому живим.

Я хочу писати вірші аж до болі,
щоб очі сльозилися, текли сльози прозорі,
мов ріки чисті, в них видніються зорі,
бо біль на душі зайняла всі простори.
Не знаю чому, та так боляче жити,
бо світ цей жорстокий може тебе захопити.
​Ця біль душевна – квиток до війни,
**Де кожен погляд – то мовчазний розтин. **
Ми бачимо чорне, де має бути світло,
І чуємо камінь там, де лунало жито.
Він випалив довіру, знівечив надію,
Посіяв у серцях холодну, злу стихію.
І як тоді радіти, як плекати цвіт,
Коли та жорстокість заливає світ?
​Я не пишу, я б’ю слова об стіни!
Це мій протест проти страшної тліни!
Нехай ці сльози стануть маніфестом,
Нехай цей біль буде могутнім жестом!
Бо тільки той, хто відчуває так глибоко,
Хто бачить світло через сліз потоки,
Зламає лід і прокричить: “Доволі!”
Він сильний – всупереч жорстокій долі.Я хочу писати вірші аж до болі,
щоб очі сльозилися, текли сльози прозорі,
мов ріки чисті, в них видніються зорі,
бо біль на душі зайняла всі простори.
Не знаю чому, та так боляче жити,
бо світ цей жорстокий може тебе захопити.
​Нащо ж ті барви, нащо та весна?
Коли душа, мов сіра і пуста?
І в кожному кутку – лише розруха,
А в серці – лише тиха, зла задуха.
Ти так бажаєш вирватись на волю,
Зруйнувати ту гірку, чорну долю.
Ти так бажаєш світла уві сні,
Щоб віднайти свої загублені пісні.
​Та знай: хоч біль твій нині ріже гостро,
Він – наче ґрунт, де проростає щось.
І ріки сліз, що чисті, мов алмази,
Це не кінець, це лиш початок фрази.
В них віддзеркалюються зорі недарма,
Бо навіть в темряві є світла панорама.
Ти пишеш, значить – борешся і йдеш!
Нехай цей біль дарує тобі Сенс

Я була старша. Четверо братів
Завжди за мною бігли босоніж.
Я часто не встигала твоїх слів
Почути, мамо… Ранила, як ніж.
​Не розуміла втомлених очей,
Твоєї тиші, розпачу і сліз.
Серед дитячих і чужих речей
Ти свій важкий невтомно несла віз.
​Я ображала… Думала: «Сама!
Я все зумію, швидше б у життя!»
А зараз — слів розкаяння нема,
Лише пекуче, пізнє каяття.
​Бо в мене донька. Дзеркало моє.
Вона мені тепер усе вертає.
У кожнім слові біль твій постає,
Який мене до серця пропікає.
​Тепер я знаю, як воно болить,
Коли твоє ж дитя тебе не чує.
Як серце материнське в ту саму мить
І плаче, і за все одно милує.
​Пробач мені, матусю, за колись.
За непослух, за гордість, за мовчання.
Ти тільки, рідна, довго ще живи —
Прийми моє запізніле зізнання.
​Я вас люблю. Крізь роки і жалі.
Тепер я знаю ціну твоїм силам.
Немає святішого на цій землі,
Ніж серце матері ,яке для нас билося.

Я завжди пишу, як відчуваю,
Чи на серці біль, чи я посміхаюсь,
На папір переношу всі свої почуття,
Бо інакше вже просто не справляюсь я.
Потім ці слова — у вірші й пісні,
Наче голос мій між рядками живе,
Те, що я не скажу нікому в житті,
На папері своє місце знайде.
Листок і ручка — моя тиша й крик,
Вони знають кожен мій зрив і мій бій,
Я ховаю там усе, що болить,
І стає хоч трохи легше мені.
Коли світ не чує — я пишу знов,
Коли серце рветься — ллється любов,
І між рядків я себе знаходжу,
Навіть коли все йде шкереберть знову…
Мені так простіше — не треба слів,
Не треба пояснень і зайвих питань,
Листок і ручка — замість подушки,
Вони витримають кожен мій стан.
І не скажуть: “стоп, ти занадто слабка”,
Не підуть, коли темно в душі,
Вони поруч, коли я сама не своя,
І тримають мене на плаву в тиші.

Листок і ручка — моя тиша й крик,
Вони знають кожен мій зрив і мій бій,
Я ховаю там усе, що болить,
І стає хоч трохи легше мені.
Я все ще пишу, як відчуваю…
І, мабуть, цим самим лікую себе

Коли мовчання стискає груди,
і ніч повільно торкається скронь,
я відпускаю тебе у люди,
у рими, ритми, підшкірний вогонь.

Ти вже не дотик, не голос поруч,
не крок назустріч, не рідне тепло.
Ти став рядками, ти серця порух,
ти те, що болем крізь мене пройшло.

Я переллю тебе в кожне слово,
в міжряддя —ніжність, у паузи — сум.
Щоб не ламатися знову й знову,
твій образ утворю із світлих дум.

І хай не буде вже спільних ранків,
розчиниться «ми» в ранковій імлі,
та ти живеш у моїх світанках —
відбиток болю на білому тлі.

Це втеча, так. Але все ж красива:
нема провалля — є тиша і зліт.
Я не твоя… і вже не вразлива —
Іду від тебе у свій власний світ.

13 квітня 2026 р.

Повіяв вітер знов і знов,
Зімкнулися враз вії,
В житті чиємусь ще любов,
В моєму ж — лише мрії.

Прості, наївні, може й ні,
Як збоку подивитись,
Але для мене вже складні,
Приходиться журитись.

А часу мало, днів моїх,
Спішити б, не губитись,
І спити чашу до країв,
І Богу помолитись.

Повіяв вітер вслід думкам,
Заглянув уже в очі,
А там лиш сум, сльоза гірка,
Що викотитись хоче.

07.04.2026.
Ганна Зубко

Зірвати б квітку… не зірву́,
Тягнути руку не посмію
В пахучі квіти, бур’яну,
Красу ту божу не зруйную.

Колись дитиною несла́
Додому з поля, лугу квіти,
Сідав метелик, де бджола…
Цього́ із пам’яті не діти.

Любила квіти і люблю́,
Тепер по-іншому, вже мудро,
Не рву, в дарунок не беру,
Хоча й буває мені смутно.

Тим цвітом пахне вітер теж,
Й не дивно — скрізь літає,
Куди б спішив мій погляд —
все ж
На квітах завмирає.

07.04.2026.
Ганна Зубко

Минуле пам’ять тихо збереже.
І навіть там, де біль ще довго ниє,
в душі колись стихає і живе
не відповідь — а світло, що ясніє.

І це минеться — так казав мудрець.
Здавалося, що світ завис над краєм,
і камінь на ногах немов свинець
донизу тягне. Пекло вже чекає.

І це минеться — шепіт уночі,
і жаль обпік палке кохання в серці.
Схопив рукою вогняні ключі —
і відпустив любов, відкривши дверці.

Усе минає — радість і печаль,
і те, що нині видається болем,
розтане, як у темряві вуаль,
і спомин ляже тихим ореолом.

Минуле пам’ять тихо збереже.
І навіть там, де біль ще довго ниє,
в душі колись стихає і живе
не відповідь — а світло, що ясніє.

12 квітня 2026 р.