В шикарній зелені усе,
Все у квітковім розмаїтті,
Десь вітер ягоди трясе,
Дощем дороги десь политі.
Політ пташиний, передзвін,
Хоч зрідка — щебет усе ж чути,
Світанком лине з берегів,
Більш не дає заснути.
Не часто — місто не село,
Природа справжня де і тиша,
Перед очима знов лягло
Широке поле… Не залише
Усе те пам'ять, не зітре́,
Думки про нього не розвіє,
Безцінне, серцю дороге,
Що ним живе, радіє.

15.06.2026.
Ганна Зубко

У ніжності ночі, у сяйві зірок,
У тиші безмежжя життя твоїх строк,
Лунає симфонія, мов голос душі,
Що просить людину почути її.

І серцем відчути, і шлях той знайти,
Крізь бурі й тривоги до себе прийти.
Заслухатись в музику серця свого
І більше не втратити в світі його.

У ніжності ночі, у сяйві зірок,
У тиші безмежжя життя твоїх строк,
Лунає симфонія, мов голос душі,
Закликає люб’язно: «Почуй же її».

15.06.2026, Івушка Моргентал (Благовіщенська)

Летять вітри крізь павутину ліній,
Твій силует зникає у дощі.
Лягає ніч, як сивий, тихий іній,
На дзеркало розбитої душі.

І за хвилиною біжить хвилина,
Рахують кроки відчаю й межі.
Знесе минуле із хвилин лавина —
І ми тепер — далекі і чужі.

Вже гаснуть зорі, захололі, дальні.
Час сиплеться з долонь, немов пісок,
Лишаючи уламків слід дзеркальний.
А серце — на шматки. Зупинка. Крок…

15 червня 2026 р.

Ти і я — п'ять років разом,
Ти і я склалися пазлом.
Ти і я — заплела нас доля,
Ти і я — разом до кінця.

Ми — свято один для одного,
Ми — подих єдиного духа.
Ми — сильні заради кожного,
Дві розколоті душі, що склеїти себе змогли.

Наші діти — це прояв любові,
Наші діти — це почуття без слів.
Наші діти — це серця основа,
Наші діти — благословення від Бога.

Кохаю тебе — ти єдина душа,
Яку я шукав крізь терни життя,
Яку врятував і зібрав до купи,
Щоб без пам'яті впасти в кохання твого руки.

Всі ці роки — моє щастя на цій Землі,
Всі наші діти — це ліки моєї душі.
І все, що сьогодні стосується тебе —
Є чистим проявом кохання мого до тебе.

Нехай я буваю трішки неуважний,
Це все через рух цей паперовий і важний.
Та я обіцяю — усе подолаю,
Бо надто сильно тебе я кохаю!

Тихо. Нічого не чути,
В навушниках тільки Коран
Святе слово вливається в мене
Я посміхаюся та Аллаха прославляю.

Мій сокіл спить,
Альхамдуллідях,
Температура спала
Його сон нічого не турбує.

Дружина дзвонить,
Моя насолода вже засинає.
Я її подумки обіймаю, цілую,
Вона точно відчуває, бо в трубку щось тепле шепоче

Ін Шаа Аллах, сів написати вірша
Нічого в голову не йде
Тому ці рубаї пишу.
Можливо зрозумієте мене.

За вікнами ніч, все навколо заснуло,
Лиш серце батьківське не знає спочинку.
Я дякую Богу, що лихо минуло,
І дарує Він нам цю тиху хвилину.

Чай свій допью, смакую втому.
Температуру сину переміряю
Нічний намаз прочитаю
Та буду біля сина лягати…

Він:
Допоки ніч гортає сторінки,
Вітри шепочуть про твою красу.
Минають дні, стираються роки,
Змиває море слід твій на піску.

Ти йшла упевнено у далину,
Лишала кроки, чисті як кришталь.
Шептали дні мелодію сумну,
Скидаючи на воду синю шаль.

Нас час розвів на різні береги,
Лиш думи знов навіюють тугу.
А море, ніби списує борги,
І нищить слід на мокрому піску.

Твій погляд береже моя душа,
А дотик навіває вітер й спека.
Вже стерла піна слід. Лише слова…
І ти… Вже недосяжна і далека.
– – –
Вона:
Змиває море слід мій на піску,
Печаль вже тане у солоній піні.
На березі, на самому краю,
Кидаю в воду думки незупинні.

Приходить хвиля — тиха і важка,
І забирає те, що відболіло.
Була хвилина — і була рука,
І подих твій. Та все вже відлетіло…

Шумить прибій, шепоче про своє,
Колише стомлену мою надію.
Усе, що змито — більше не моє,
А те, що буде — стріти я зумію.

Хай вітер крутить чайку вдалині,
Хай час стирає кроки і тривоги.
Це море повертає знов мені
Спокійну гладь і чисті дві дороги.

13 червня 2026 р.

Сірий колір сів на очі
Настрій зіпсований в край
Нічого не бачити ні чути не хочу,
Бо мій сину 3 день хворав.

О, Аллах, як важко ті часи прожити
Коли нічим йому не допоможеш
Я молюся що хвилини,
Щоб Твої ліки він отримав.

Ці ночі довгі, наче вічність,
Там, на підлозі, біля ліжка твого слів не треба.
Ловлю я кожен подих, кожну звичність,
І серце рветься з криком аж до неба.

Ти підіймався в гарячці, крізь сльози,
Шукав мою руку, блукав у пітьмі…
«Я тут, мій синочку, утишаться грози», —
Шептав я, і плакали ангели вкрай вдалині.

Молитва та Коран,
Це все що потрібно в ці дні,
Я молюся за тебе мій сину,
Бо ти у мене понад усе.

Світ краски втратив,
І нічого не вартий
До поки ти кволий,
І ще не зовсім здоровий.

Моя молитва почута,
Ін Шаа Аллах,
Температура спала,
Твоє лице засіяло
І дихання рівним стало.

Ти посміхнувся — і світ оживає,
Альхамдуліллях, відступила пітьма!
Твій сміх кольорами мій дім засіває,
І страху в душі вже ні краплі нема.

Навіщо слова? Навіщо розуміти?
Коли простіше розвернутись і піти
Навіщо серце болем знов палити
Якщо на все так легко очі закрити.

​Усі навколо бачать лиш себе
І кожен любить тільки власне «Я»
Шукає вигоду, що далі поведе
Щоб затишно жила лише душа своя.

​Я не збираюсь щось там будувати
Я хочу зразу все готове віднайти
Щоб у комфорті жити й панувати
І під підбором міцно чоловіка гнути.

Ідуть роки… Мій — підкаблучник
А повз проходять мачо, аж горить
Ось їм би дати… Хоч один, як лучник
Поцілив би в мій спокій за цю мить.

​Чому ж мій знову скиглить та мовчить
Чому в очах немає того блиску
Мене ця м'якість бісить і ярить
Він наче тінь, а не подоба чоловіку.

​Піду шукати дикого вогню
Бо набридла ця домашня тиша
Я свій комфорт на пристрасть обміняю,
А підкаблучник хай сидить, як миша.

Це не вона погана, і не він —
Обоє впали в ілюзорний світ,
Це нав'язаний життєвий ритм
Диктує нам свій хибний заповіт.

Бо Бога в серці і в душі немає,
Згубилось розуміння цінності своєї,
І цінності сім'ї, яку ніхто не береже,
На перехресті пристрастей своїх.

​Коли в серцях лиш порожнеча,
Ми губимо себе в гріхах,
Щоб тільки гордість не скорилась,
І замерзає каяття на устах.

​Немає розуміння вищих прав,
І святості, що шлюб єднати має.
Хтось просто чистоти не відшукав,
Бо лиш гординю сліпо величає.

​Забули ми, що треба жити так,
Щоб душі від гріха врятувати,
Щоб не накликати на дім біди,
І Господа у небі більше не гнівити.

Загублені серед віків,
як дві зорі в холоднім колі.
В пилу розсіяних вітрів
летіли в просторі дві долі.

Вона — в тіні вчорашніх днів,
де пам’ять не лікує рани.
Там кожен подих — наче спів,
який розвіює обмани.

Він же — у завтра, в таїні,
де ще не склалися дороги.
Там світ мелькає вдалині
й несе в собі чужі тривоги.

Тяглася нитка між сердець —
тонка, як світло крізь епохи,
там кожен видих — мов кінець,
і кожен вдих — лиш півдороги.

Вона шукала крізь зірки,
в дощі, що падав без причини,
та не знайшла його руки.
Лиш вдалині — відсвіт від тіні.

Він відчував її в вітрах,
у світлі, що вже відпалало,
та час губив його в шляхах,
і їхнє «завтра» не співпало…

Він і Вона — єдина нить,
та розминулися, не разом.
Шукають крізь віки хоч мить,
єдину мить, що — поза часом…

12 червня 2026 р.

Сірий колір сів на очі
Настрій зіпсований в край
Нічого не бачити ні чути не хочу,
Бо мій сину 3 день хворав.

О, Аллах, як важко ті часи прожити
Коли нічим йому не допоможеш
Я молюся що хвилини,
Щоб Твої ліки він отримав.

Ці ночі довгі, наче вічність,
Там, на підлозі, біля ліжка твого слів не треба.
Ловлю я кожен подих, кожну звичність,
І серце рветься з криком аж до неба.

Ти підіймався в гарячці, крізь сльози,
Шукав мою руку, блукав у пітьмі…
«Я тут, мій синочку, утишаться грози», —
Шептав я, і плакали ангели вкрай вдалині.

Молитва та Коран,
Це все що потрібно в ці дні,
Я молюся за тебе мій сину,
Бо ти у мене понад усе.

Світ краски втратив,
І нічого не вартий
До поки ти кволий,
І ще не зовсім здоровий.

Моя молитва почута,
Ін Шаа Аллах,
Температура спала,
Твоє лице засіяло
І дихання рівним стало.

Ти посміхнувся — і світ оживає,
Альхамдуліллях, відступила пітьма!
Твій сміх кольорами мій дім засіває,
І страху в душі вже ні краплі нема.