Із кожним роком важчає хода,
І настрій час навмисне як пригні́тив…
Повзе асфальтом бджілка, не зліта,
Нема крилечка, вітер покалічив.

Візьму́ в долоню, в квітах посаджу́,
Часу́ пожити вже не так багато,
Шкода́ мені маленьку ту бджолу,
Що вже не зможе медом пригощати.

Тепло теж скоро з літом відійде́,
Йтимуть дощі, тумани нависати…
Цікаво просто — чи мене буде
Хоча б один хтось щиро поминати?

09.08.2026.
Ганна Зубко

Із кожним роком важчає хода,
І настрій час навмисне як пригні́тив…
Повзе асфальтом бджілка, не зліта,
Нема крилечка, вітер покалічив.

Візьму в долоню, в квітах посаджу́,
Часу́ пожити вже не так багато,
Шкода́ мені маленьку ту бджолу,
Що вже не зможе медом пригощати.

Тепло теж скоро з літом відійде́,
Йтимуть дощі, тумани нависати…
Цікаво просто — чи мене буде́,
Хоча б один хтось, щиро поминати?

09.08.2026.
Ганна Зубко

Тішить вечір слабкістю тепла,
Тихий шелест вводить у задуму,
Тож кори торкається рука,
Із тобою, дерево, побуду.

В твоїй тіні — краща на шляху,
Та ще й лавка дозволяє сісти,
ЗМІ, як бачиш, в руки не беру,
Бо думки у тиші буду пле́сти.

До смеркання не одну вплету
У косу́, що розміром з доро́гу,
Зійде місяць і тоді піду́
До свого́ самотнього порогу.

03.08.2026.
Ганна Зубко

Тішить вечір слабкістю тепла,
Тихий шелест вводить у задуму,
Тож кори торкається рука,
Із тобою, дерево, побуду.

В твоїй тіні — краща на шляху,
Та ще й лавка дозволяє сісти,
ЗМІ, як бачиш, в руки не беру,
Бо думки у тиші буду пле́сти.

До смеркання не одну вплету
У косу́, що розміром з дорогу,
Зійде місяць і тоді піду́
До того́ ж самотнього порогу.

03.08.2026.
Ганна Зубко

Вже, як не відчувати запах, знаю,
Та й смак ступився, і погіршивсь зір –
З тривогою тепер вже уявляю
Куди веде мене оцей турнір…

Тому боюся стати геть німим,
І не осилити боюся їхню мову,
Отих німих, з якими я чудово
Зійдусь, коли теж буду мовчазним.

Також боюся дуже сліпоти:
Не бачити – ще гірше, ніж не чути,
Але й глухим я теж не хочу бути –
Цього не треба, Господи прости.

Але найгірше – стати безсердечним!
Без серця недоступні почуття,
Тож, хоч і виглядатимеш статечно,
Не спробуєш на смак близькі життя,

Не матимеш бажання і спокуси,
Не знатимеш ні смутку, ні жалю…
Та є у серця милі землетруси:
Бажаю, хочу, плачу і люблю!

Скрізь одна, (привикнути б уже),
Йду, топчу́ життєву ту дорогу,
Вітерець компанію складе
І до річки йтимем нога в ногу.

По стежка́х, поміж дерев, кущів,
Поміж щебет,що з весни зостався.
Очерет як за́вжди шелестів,
Верболіз у хвилі задивлявся.

І дивилось небо поміж хвиль,
Що воліли до піску збігатись,
Замість рук Бог дав би мені крил,
Щоб додому з легкістю вертатись.

В ті стежки, дороги, береги,
У подвір'я кинутої хати.
Кажу вкотре:„Господи, прости,
Що себе не вмію я прощати!"

03.08.2026.
Ганна Зубко

Я від народження між вами — як чужий,
Мов біла ворона в цій зграї сірій.
Я бачу людські душі без прикрас,
Крізь маски, як книжки, читаю вас.
Аллах наділив мене даром великим,
Немає вершин, що не зміг би підкорити.
Та жадібність вашу не стерплю повік —
З цим брудом не хочу я поруч жити.
Писання каже: «Не зазіхай на чуже»,
І в Хадісі пророк застеріг від заздрості.
Не смій моє міряти, скільки там є,
Свій ніс не суй у майно моє!
Пророк научав: заздрість нищить діла,
Згорає добро в ній, як суха трава.
Хто чужі рахунки веде без кінця,
Той втратить спокій і ласку Творця.
У Корані написано чіткий закон:
Не їжте чужого, забудьте про ілюзію майна.
Що дано людині — то її власна доля,
А заздрісна жадібність — серця в'язниця.
Не дивись у чуже, не шукай там здобутку,
Свій ніс не суй у чужі здобутки й рахунки!
Піди і сам зроби свій перший крок,
Зароби чесно, пройди цей урок.
Живи за законом і знай свою міру,
Працюй своїм чолом, бережи свою віру.
Бо тільки свій хліб від Аллаха — це благо,
А чуже майно — то лише згуба й зневага!

Похмурі дні сповнені жалю,
І попіл той німий стелився…
О тихий крик, який ніхто не чув,
Об дзеркало надій розбився.

Смуток, розпач і печаль
В душі вуаль покрила.
Ті ніжні квіти, мов вогні,
Жорстока пам'ять обпалила.

І вітер спогади розвіяв
Поміж дерев, що заніміли.
Лиш тіні згаслих давніх мрій
У серці болем ще зоріли.

04.08.2026, Івушка Моргентал

Злегка яблука вже зашарілись
Та стернею покрились лани,
Лелечата літа́ти навчились
І лишили гніздо назавжди́.

День осінній болем ого́рне,
Сум посіє, тривогу верне́,
Як вожак уже клин піді́йме
Та у звідану даль поведе.

Над двором пролетить, над полем,
Поруділим злегка́ ліском,
І у серці знову заколе,
І рука осіни́ть хрестом.

29.07.2026.
Ганна Зубко

Дівча без ніг, та з волею сталевою.
Німе дівча, чий дух веде вперед.
Безруке, що сузір’я креслить долею.
Сліпе, та спокій – мов солодкий мед.

Всі різні ми, та кожен сяє вродою.
Хіба це гріх? Чи варті ми жалю?
Буваємо й ми з кепською погодою,
Й вони не ідеальні, я молю!

Ми схильні ідолів робити, ідеалити.
А як щодо краси у простоті?
В недосконалості чи перестанемо ми марити?
Я не жартую. Я – за них у боротьбі.